Збігнєв Херберт - Варвар у саду

Фреска повна капітальних деталей: скісний ґонтовий дашок, прочинене вікно, переполовинене тінню. У вікні клітка з щиглем і голова допитливої служниці. Кольори чисті та ясно вирішені, від піщаної вохри через гарячий кармін, брунат, до теплої чернені глибоких інтер’єрів. Масивний міський пейзаж, завдяки своїй ясності аж фантасмагоричний, переходить у сільський краєвид, він вперше намальований настільки широко і з такою чулою турботою про дрібниці. А водночас Лоренцеті будує простір цілком по-новому. Це не золоте, абстрактне повітря Дуччо, не раціональна перспектива Джотто. Лоренцеті, як слушно зауважив один естет, запроваджує картографічну перспективу. Спостерігач не стоїть нерухомо в одній точці, він бачить дальші плани з такою ж докладністю та ясністю, охоплюючи широким поглядом орла теплу, пульсуючу матерію землі.

Вийшовши на сходи, я машинально потрапив у залу, яку називають Монументальною. Назва цілком слушна, бо стіни спаскуджені монументальним кічем із зображеннями Віктора Еммануїла у різних позах. Офіційне малярство XIX століття повсюди однаково огидне. Якомога швидше на свіже повітря.

Сонце відкидає довгі тіні. Захід додає цегляним будинкам вогню. На головній вулиці віа ді Чітта відбувається щоденний обряд — passeggiata.

Якщо сказати, що це моціон, то це нічого не пояснить. У кожному італійському місті є така вулиця, яку надвечір заповнює натовп мешканців, котрі годину чи дві походжають туди й назад на невеликому просторі. Це нагадує репетицію статистів у грандіозній опері. Літні демонструють свою жвавість і підтверджують дипломи: «Buona sera, dottore», «Buona sera, avvocato»[27]. Дівчата й хлопці прогулюються окремо. Вони спілкуються лише очима, тому очі у них стають великими, чорними й виразними; вони декламують любовні сонети, метають вогонь, скаржаться, клянуть.

До Сієни я приїхав із Неаполя, звідки привіз схильність до піци. Цей харч чудово лягає під вино. Загалом, піца — це млинець, на який накладені покришені помідори, цибуля, шматочків анчоуса, чорні оливки. Різновидів є безліч, від вигадливої капріціоза до популярної, яку випікають на велетенських бляхах і продають порціями.

Я з’їв дві такі порції та замовив третю. Власниця невеликої піцерії виразно зворушена. Каже, що я gentile. Потім питає про національність і довідавшись, що я Polacco, волає з неприхованим ентузіазмом: bravo! Вона також кличе у свідки цієї історичної події заспаного чоловіка й товстуху-дочку. Всі вони твердять, що поляки molto gentili е intelligenti[28]. Ще мить, і я муситиму танцювати опришківський танок і співати арію з курантами. Несподівано власниця питає мене, чи в Польщі є розлучення. Брешу, що немає, і одразу ж мене з головою накриває хвиля захоплення.

Над П’яца дель Кампо — luna plena[29]. Форми тужавіють. Між небом і землею напнута струна. Такі миті зроджують всепоглинаюче відчуття застиглої вічності. Змовкнуть голоси. Повітря перетвориться на скло. Так нас усіх увічнять: мене — у мить, коли я підношу склянку вина до уст, дівчину у вікні, яка поправляє волосся, дідуся, котрий продає під ліхтарем листівки, площу з ратушею і Сієну. Земля кружлятиме зі мною, неважливим експонатом космічного музею воскових фігур, якого ніхто не оглядає.

Щойно сьогодні я довідався, ким був насправді Дуччо, таємничий маляр, дата народження якого непевна, а відомо про нього не набагато більше, ніж те, що помер він укритий славою і боргами. Його головний опус Велика Маеста поїхав на реставрацію. Наче перед золотим вітражем, стою в Музео дель’Опера дель Дуомо перед панно, що складається з 36 невеликих образів, які розташовувалися in verso Великої Маести. Зала не надто велика і тьмяна, однак, у ній б’є джерело світла. Блиск цього твору настільки незвичний, що, мабуть, і в пивниці він світився б, наче зоря.

Дуччо був старшим за Джотто, але різниця віку між цими двома майстрами, твори яких, здається, розділяють століття, навіть не була різницею в одне покоління. Обидва, ймовірно, навчалися у Чімабуе. Три велетенські Мадонни в Уфіці: Чімабуе, Дуччо і Джотто — є, попри всю різницю, вагомими й зрілими плодами візантійського древа. Кар’єра обох імовірних колег була діаметрально відмінною, такою ж різною, як їхні темпераменти. Підприємливий Джотто шастав між Римом, Асізі, Падуєю та Флоренцією. Дуччо практично не полишає рідного міста. Першого легко можна собі уявити у звичайній таверні, де він п’є великими ковтками червоне вино і товстими пальцями, якими щойно малював ореоли над головами святих, розриває масне м’ясо. Другий — худий, аскетичний, вирушає самотньо на довгі прогулянки у своєму пошарпаному плащі, найчастіше на північ, до невеликої сієнської пустині, населеної легкими, наче пір’їни, еремітами.

Тільки у безстатевих підручниках історії мистецтва обох цих малярів трактують нарівні. Критик із визначеними смаками мусить обрати когось одного. Беренсон влучно називає Дуччо останнім великим митцем античного світу. «Його старці — останні безпосередні нащадки александрійських філософів, ангели — то римські генії та богині звитяги, а диявол — силен». Американський учений слушно підкреслює дар драматичної композиції сієнця. Зрада Юди: «На першому плані у центрі образу нерухома постать Христа. Його обплутує раменами худий і в’юнкий Юда… солдати оточують їх щільним колом. Тим часом ліворуч св. Петро вдається до насильства, нападаючи на одного з вартових… решта учнів кинулися врозтіч». Додаймо, що над головами тікаючих апостолів відкривається скельна ущелина, подібна до чорної блискавиці. Дуччо змушує зворушитися навіть каміння. Образ складається з двох великих мас в окресленому композиційному та драматичному сенсі. Неможливо, щоб хтось не зрозумів суті зображених подій.

Попри декоративні принади, чудову малярську фактуру та глибину ідей цього християнського Софокла, Дуччо не заслуговує в очах Беренсона на оцінку: геній. У жодному іншому випадку не виявляється так яскраво дев’ятнадцятивічний смак цього американського флорентійця і недоліки його естетичних критеріїв. Беренсон жадав від мистецтва, щоб воно возносило хвалу життю та матеріальному світові. Він хотів, щоб цю арію співали виразно, і просто не зауважив делікатніших модуляцій. Він цінував відчутні вартості, експресію форм, рух і хвалив майстрів, у яких помічав нову