Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

відому. До солов’я
В яку англійську незбагненну ніч чи в ніч незмінну над безкраїм Рейном, загублену в ночах моїх ночей, до мого слуху вбогого долинув твій голос, що доносить давні міфи, о соловей Вергілія та персів? Можливо, я не чув тебе ніколи, та наші два життя з'єднались міцно. Твій символ був немовби дух мандрівний у книзі, повній загадок. Тебе назвав Маріно[42] німфою лісів, і ти вночі співаєш для Джульєтти, співаєш на заплутаній сторінці, написаній латиною, у Гайне ти — соловей Німеччини й Юдеї, насмішкуватий, запальний, печальний. Кітс чув тебе заради всіх, назавжди. Немає жодного з-поміж ясних імен, якими звуть тебе земні народи, що не бажало б бути гідним пісні, твоєї, соловей. Той мусульманин[43] тебе омріяв, повного екстазу, з грудьми, проштрикнутими шпичаком троянди, яку ти оспівав і окровив, вмираючи. Старанно я плетиво плету це в надвечір'ї, о соловей пустині та морів: ти в пам'яті, в захопленні і в міфі гориш любов'ю, з піснею вмираєш. Сон Алонсо Кіхано
Прокинувсь чоловік: в химернім сні він щойно бачив бій у чистім полі, тож бороди торкнувся мимоволі, щоб зрозуміти, він живий чи ні. Де чаклуни, що ледве білий світ він не залишив через їхню змову? Нікого. Тільки холод. Тільки знову душевний біль його останніх літ. Ідальго, що Сервантесу наснивсь, у власнім сні був Дон-Кіхотом — отже, подвійний сон змішав їх, й нині, схоже, щось діється, що вже було колись. Кіхано спить, і сняться дивні речі йому: Лепанто, море, свист картечі. Протей
Перш ніж із веслярами Одіссей простори моря перетне червлені, я розрізняю риси незбагненні одного бога на ім'я Протей. Пастух отар морських у глибині віщунським даром володів, одначе знання свої приховував терпляче і плів свої пророцтва визивні. Він, змушений людьми вряди-годи, робився левом враз, то, наче жартом -- багаттям або деревом, то раптом краплиною води серед води. В тобі одна людина й сонм людей, тому тобі не дивина Протей. Про незнане
Не знає місяць ні того, що ніч освітлює, ні що він місяць навіть; ані пісок, що він пісок. Не тямить про власну форму жодна в світі річ. І шахові фігури теж від гри далекі, як рука, що водить ними. Можливо, доля з примхами своїми, що радості в них менше, ніж жури, не нам належить, іншому. Хтозна; тож марно всує згадувати Бога. Ні страх, ні сумнів — тут не допомога, ані молитва наша мовчазна. З якого лука пущено й звідкіль мене — стрілу? Яка у мене ціль? Брунанбург, 937 рік