В. М. Білоконьов - Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)

за сукупністю злочинів до особи та повторного звільнення її від відбування покарання з випробуванням, якщо до неї було уже застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 79 та 104 КК)?

На наш погляд, Кримінальний кодекс України таких обмежень не має. Таку ж точку зору займає і Верховний Суд України.

Приклад: Районний суд вироком від 02.12.2008 р. засудив Т. за ч. 2 ст. 289 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК суд звільнив його від відбування покарання з випробуванням, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК попередній вирок місцевого суду від 15.04.2007 р. постановлено виконувати самостійно. Верховний Суд України вирок суду скасував і відзначив, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій — третій цієї статті, призначення покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Проте суд, призначаючи покарання Т. не дотримався вказаних положень закону та не призначив їм покарання за сукупністю злочинів, а лише обмежився посиланням на те, що попередній вирок щодо нього підлягає самостійному виконанню. Не врахував суд і роз’яснень, що містяться у п. 23 постанови Пленуму, відповідно до яких самостійно виконуються вироки, щодо особи, яку було звільнено від відбування покарання і яка вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально[107].

Таким чином, можна зробити висновок про те, якщо суд прийде до висновку про можливість звільнити особу за сукупністю злочинів від відбування покарання, він повинен застосувати правила передбачені ч. 4 ст. 70 КК, але якщо суд прийшов до висновку про те, що особа повинна реально відбувати покарання по останньому вироку — правила передбачені ч. 4 ст. КК не застосовуються і покарання по цим вирокам виконуються самостійно.

2г) Однак, суди повинні не забувати про те, що згідно ст. 75 КК особи звільняються тільки від відбування основного покарання, а тому якщо за один із злочинів, передбачених попереднім або останнім вироками, призначається додаткове покарання, то суд повинен розглядати питання про можливість застосування правил, передбачених ч. 4 ст. 70 КК.

В цих випадках можливо три варіанти співвідношення основних і додаткових видів покарання:

1) особі за попереднім вироком було призначене додаткове покарання, а від відбування основного покарання вона була звільнена на підставі ст. 75 КК. Додаткове покарання за останнім вироком засудженому не призначалося;

2) особі за попереднім вироком додаткове покарання не призначалося, а від відбування основного покарання вона була звільнена на підставі ст. 75 КК. Додаткове покарання засудженому було призначене тільки за останнім вироком;

3) особі за попереднім вироком було призначене додаткове покарання, а від відбування основного покарання вона була звільнена на підставі ст. 75 КК. Додаткове покарання за останнім вироком засудженому було також призначене.

При цьому ми вважаємо, що правила, передбачені ч. 3 ст. 70 КК проте, що тільки до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, в цих випадках не діють, оскільки застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань в цих умовах не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

На наш погляд, в другому варіанті суди не повинні застосовувати правила, передбачені ч. 4 ст. 70 КК, оскільки додаткове покарання за попереднім вироком не призначалося зовсім, а в третьому варіанті необхідно застосовувати ці правила до додаткових видів покарань, оскільки згідно вимог ч. 1 ст. 70 КК, суд, призначивши покарання (основне чи додаткове), визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. При цьому остаточне додаткове покарання повинно, на нашу думку, бути приєднано до основного покарання, яке призначено відбувати реально.

Приклад: Місцевий суд вироком від 03.09.2007 р. засудив К., раніше судимого 24.04.2007 р. за ч. 4 ст. 191 КК, ч. 2 ст. 366 КК на 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади строком на 2 роки, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування основного покарання, — за ч. 1 ст. 366 КК до 550 грн. штрафу з позбавленням права займати зазначені посади строком на 2 роки. Із матеріалів справи вбачається, що К. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 366 КК, в червні 2005 р. На підставі ч. 3 ст. 72 КК суд вирішив указані вироки виконувати самостійно[108].

Якщо рішення про призначення основних покарань питань не викликає, то рішення місцевого суду про не призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів, є сумнівним. На нашу думку, суд повинен був застосувати правила ч. 4 ст. 70 КК при призначенні покарання за сукупністю додаткових видів покарань. При цьому суд міг застосувати тільки принцип часткового складання цих покарань, оскільки вони одного розміру та виду і не призначені в максимальних межах санкції КК. Остаточно призначене додаткове покарання необхідно було приєднати до штрафу, яке засуджений повинен відбувати реально.

Більш складна є ситуація у першому варіанті, коли засуджений повинен відбувати реально як додаткове покарання за попереднім вироком, так і основне покарання за останнім вироком. На наш погляд, і в цьому випадку суд повинен призначити покарання за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, тобто приєднати до основного покарання, яке необхідно виконувати реально, додаткове покарання, однак ця ситуація потребує більш глибокого теоретичного дослідження.

2д) В судовій практиці виникає питання о можливості застосування “двічі” ч. 4 ст. 70 КК по одній і тій же справі? На нашу думку, така ситуація можлива коли особа засуджується двічі, а потім засуджується за злочини, яка вона вчинила до винесення першого вироку. В теорії кримінального права по цьому питанню існують різні точки зору, одні