Наталія Шевченко - Подвійні міражі

чи інакше, дав би це зрозуміти. І тому, звідки це світло узагалі взялося, адже уздовж вулиці не було жодного електричного стовпа, а для гасової лампи чи каганця сяйво було заяскравим. І тому, яким чином грюкнули за ним важкі дубові ворота, якщо вітер вщух так само зненацька, як і здійнявся. А ще він би добре помізкував, чому світло раз у раз спалахує червоним, і нагадує пекельний вогонь. Однак думати Павлуша відвик і, ставши нарешті до воріт боком, а до вікна передом, обережно постукав у шибку.

Глухо грюкнув ваговитий засув, двері біля вікна відчинилися. Надвір визирнула дівчина, юна, тендітна, з довгою русявою косою, перевитою різнобарвними стрічками, в полотняній спідниці, простій білій сорочці та гуцульському кептарі. Покрутила головою, зупинила погляд на Павлові.

— Хто ви, пане-добродію? — голос соловейка, чистий і солодкий. Штос втягнув живота і випростався.

Оце я вдало зайшов!

— Я… гм… подорожній. Заблукав тут трохи. Чи не пустите переночувати, хазяєчко?

— Чом би й не пустити, як людина добра. А ви добрий чоловік?

Наївне питання загнало Штоса в глухий кут.

— Обдивіться мене та й рішайте, — зрештою мовив він напівжартома, напівсерйозно. — Кривди я вам не вчиню, передихну, та й годі.

— То заходьте, — дівчина запрошенням не скористалася, розглядати Павла не стала, а просто відступила, і він пішов за нею. Потрапив у дуже теплі сіни, де пахло пилом та сушеним зіллям, а на полицях уздовж стіни стояли глечики та полумиски. З обох боків були двері, і Штос завагався, а куди ж заходити. Дівчина застигла посеред сіней і дивилася наче і на гостя, а наче й десь за нього, не змигуючи.

— Нам ліворуч, — прошелестіла вона. Її голос змінився, став нагадувати шурхотіння всохлого осіннього листя. — Інші двері — то комора. Поможіть мені відчинити, я наосліп ніц не бачу, ще ніяк не звикну.

Та вона незряча!

Кров стрімко шугонула до голови, серце зайшлося у шаленім бою. Уся утома від подорожі та публічних принижень розчинилася в гарячій хвилі збудження. Ні, хай там що, а сьогодні його день, його удача! Треба дівку пожаліти, приголубити… ця пручатися не буде, навпаки — іще подякує, не те що ота курва, руда й гонорова, бо пройшла і Крим, і Рим, і міднії труби. А ця — ну чисто тобі горлиця, невинністю аж сяє!

— Ти сама тут, серденько? — аж рвучи на себе товсті двері, запитав Штос.

— Так, пане-добродію. Уже місяць, як сама.

Дивна в неї манера розмовляти, та пусте. Не до бесід їм на печі буде. Павло зайшов до хати, і здригнувся. Зупинився, геть нічого розуміючи. Після парких сіней мав виразне враження, що потрапив до морозилки.

У просторій кімнаті було не просто холодно, і не сказати, щоби зимно. Там було… ну, як певно, буває в Арктиці, коли мінус п’ятдесят, і білі ведмеді пісяють кубиками льоду. Дівчина зайшла за ним, причинила двері, й у Штоса щелепа відвисла. Він побачив, що дівка боса. Стоїть голими ногами на земляній підлозі і посміхається. Божевільна, чи що?

— Люба, ти змерзнеш, застудишся, — вичавив із себе Павло, напружено розмірковуючи, яким це дивом у гуцульській хаті земляна підлога. З етнографії він знав не так, щоби густо, але усе ж досить, аби втямити — деревини в лісах тутешніх не бракує. Підлоги люди роблять добротні, натуральні, городяни аж заздрять. Що ж тоді?

Збудження вихололо разом із носом.

Хазяєчка відкинула косу за спину, виставила руки наперед і рушила до печі, поважної, прикрашеної мальованими керамічними кахлями, тут такі, здається, звуться коминами, недоречно згадав Штос. Намацавши припічок, дівка сіла на нього і лиш тоді відгукнулася:

— Не турбуйтеся, більше не застуджуся. Ніколи.

І неприємно засміялася.

Сказати, що Павлуша почав непокоїтися — значить, не сказати нічого. У голові у нього набатом билася лише одна думка.

Тікай звідси, доки цілий. Утікай. Тікай!!!

Поза сумнівом, він так і вчинив би, та вже надто встидно було повертатися до своїх друзів по нещастю. Давно забуте, а чи правду мовити, незнайоме почуття сорому сколихнулося липким мулом з глибин його душі. Рудименти совісті заворушилися, як те буває зазвичай, у непідхожий час. Ну ось для чого він насправді так шифрувався, йдучи геть, тікав, наче фріц городами, — навіщо? Невже не міг сказати спокійно і твердо: «Я йду, я хочу бути сам?» Ніхто не став би його тримати силоміць, і не попросив би лишитися, це точно, ніхто ніколи не намагався його утримати, будь-де й будь-коли, за винятком хіба кількаразових дівок, та й ті дивилися на нього, як на золотий ріг достатку. А в усіх інших випадках йому легко знаходили заміну. У школі. В інституті. На роботі — на всіх його роботах… то чому? Так кортіло показати, що він хитріший від усіх, тишком-нишком відійде, і комар носа не підточить? Що ж, йому це вдалося. Він показав усе, що міг. Усе, на що був здатний.

— Я, мабуть, піду… — пробелькотів Штос. Дівчина, почувши це, жваво підвелася, і заблагала-заголосила, заломивши руки, як у поганій мелодрамі:

— Зачекайте, прошу пана, зараз мама прийдуть.

Павлові мало би полегшати від наявності мами, хай навіть не в одній із ним геометричній площині, та чомусь стало ще страшніше.

— Ти ж казала ніби, що давно сама.

— Так, але сороковини ще не минули.

Зуби Штоса аж дзвеніли, наче кришталеві. Він уже погано тямив, що йому говорить ця потороча, а бажання розважитися геть зійшло нанівець. Було холодно і лячно, а в пузі свинцевим грузилом застигло неприємне передчуття — так легко йому звідси не вибратися.

А дівчина все стояла, тепер склавши руки на грудях, долоні одна поверх одної, витягнувшись так рівно, наче була у труні, і дивилася на нього прохально, величезними карими очима, дуже гарними та водночас неприємними, тьмяними, ніби вкритими білуватою плівкою, і — дивно знайомими. Він міг заприсягнутись чим завгодно, що вже бачив цей погляд, хоча дівку — ні…

— Ти