Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Тьху! Один раз уночі присниться - тоді вже точно за такого не проголосую!

- Але, на жаль, це неможливо. Самі ж підписували угоду, в якій вказано, що портрети кандидатів мають бути не більші обумовленого розміру. Тридцять на сорок. Але сантиметрів.

- Ото питається, на якого біса підписували? А тепер крути мізками, як той циган сонцем!

- Нічим не треба крутити. І великих портретів не треба, бо малолітні хулігани їх одразу гноєм позаляпують. Цього добра на селі ще трохи є…

Тут солодка парочка побачила мене, замовкла і заклопотано помарширувала до своїх наметів.

“Праві”, скажу вам, на початку теж не особливо перетруджувалися. Заклеїли комуністичні гасла своїми: “Україні - волю! Злодіям - в’язниці!” Але це теж уже було. Тому всі три команди піднапружилися з конкретними обіцянками.

Для початку - зробити з нашого села взірцевий райцентр. Але що тут робити? Фактично ж останні роки, як казала моя кума з податкової, дев’яносто відсотків податків по району йшло саме з наших Великих Колод. Народ погомонів трохи на тему: зараз ми самі тут хазяйнуємо, а тоді доведеться ще цілу тічку дармоїдів годувати - і розійшовся у своїх справах.

Наступна листівка гарантувала Великим Колодам статус міста обласного підпорядкування. І ця ідея теж не викликала ентузіазму. Баба Мотря виклала контраргументи найлаконічніше:

- Город, кажете? А де я в тому городі свою корову і гусей тримати буду? На балконі? Та на трясцю мені здався той ваш статус.

- Ми доб’ємося, щоб нарешті відремонтували трасу біля вашого села!

- Що? Я тобі доб’юся! Я тебе самого так доб’ю з твоєю ініціативою, що більше не захочеш!

- Ми опинилися ще далі від народу, ніж колись декабристи! - картав своїх кучерявенький, - треба говорити з людьми їхньою мовою!

Поговорили. В наступній листівці обіцяли зробити з Великих Колод “вільну економічну зону”. І оце була найбільша помилка “центристів”. Бо отой народ, котрий, по-їхньому, електорат, почав не тільки плювати на цю обіцянку, а й малювати поперек неї різні образливі слова і навіть цілі вирази. Річ у тім, що для моїх односельців, людей простих, невибагливих і дуже земних слово “зона” мало лише два значення. Перше - Чорнобильська зона, друге - та, котра за колючим дротом і з конвоєм. Добалакалися…

Першими оговталися “ліві”.

- Ви придурки! Ще б пообіцяли кожному дядькові контрольний пакет акцій “Чейз-Манхеттен банку”. Простіше треба, дохідливіше!

Наступна листівка з профілем Леніна у горішньому правому кутку обіцяла повернути народу безкоштовну вищу освіту і медицину. Ефект не забарився.

- А коли це воно було безплатне? - мітингував біля генделика колишній колгоспний бухгалтер. - Я пам’ятаю, при комуністах мусив корову продавати, щоб пристроїти свою телицю в педінститут. Рипнувся, щоправда, і в медичний, але мені там одразу: ідіть, дядьку, ідіть, у ваших Великих Колодах колгоспний бухгалтер стільки не накраде. Хіба що голова - та й то, як добре вродить.

Люди підхопили тему і почали пригадувати, у що обходилося колись навіть наше скромне медобслуговування у фельдшерському пункті. Не кажучи вже про районну поліклініку.

І тут прокол!

Кучерявенький увечері взяв за душу Васю Дизеля:

- Ти мені скажи, чого у вас усі такі в’їдливі? Повітря тут таке, чи що?

- То у вас у місті повітря. А у нас - кисень. І потім, що ти хочеш - життя змінилося. Сімдесят з гаком років такі, як ти, нас їли - тепер ми вас їмо. Звикайте.

Підскочив “лівий”:

- А чого ви проти колгоспів?

- Бо як повернуть колгосп, то мені доведеться назад трактора віддавати.

- А, вам трактора шкода?

- Шкода. Я його, іржавого, оцими-от руками до гвинтика перебрав, а віддам - за день розкурочать.

- Як ви не розумієте, що колективна власність на землю - то сила!

- То сила тільки для таких, як Петя Гітлер, що як не вкраде, то не проживе. А для справжнього господаря то може й сила, тільки нечиста.

В Коломиї на базарі

Танцювала з Грицем.

Як крутнулась, то вибила

Штирі зуби цицем

(коломийка)

Колодчани - люди гуманні. Подивилися-подивилися, як агітатори мучаться у своїх намаганнях наблизитися до народу, та й вирішили їм допомогти. Прислали депутацію на чолі з Микитовичем.

- Тут ось що, - солідно заговорив наш голова, - не хлібом єдиним жива людина. Та й хліб той ми самі собі виростимо, а от як стосовно “зрєліщ”? В нашому селі артисти хіба що проїздом з’являються. Зі швидкістю шістдесят кеме… Хоч би один зупинився. А до культури прилучитися ой як хочеться!

- А кого вам гальмонути?

- Ми оце вчора по телевізору дивилися, стрибала там знову ця… Христя в намисті.