Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Верескнув злидень. Зойкнула Дзеванна. Рута придивилася: чугайстрове тіло швидко змінювалося! Перед ними лежала довга й худа істота, майже самі кістки. Бліде обличчя, розкуйовджене волосся. Одяг теж розчинився, натомість очам відкрилося сіре зморшкувате тіло. Гострий гачкуватий ніс майже сягав нижньої губи, а беззубий рот ніби розділяв голову навпіл.

Дзеванна притислася до Рути, а злидень позадкував.

Шкрябання і кроки наблизилися. Тепер можна було розрізнити: там не одна істота, їх набагато більше.

Тіло здригнулося.

— Геть звідси! — заволав злидень.

Його крик вивів із заціпеніння, і вони зірвалися з місця.

Озирнувшись, Рута побачила: за ними, з розпатланим волоссям, скрапаючи кров’ю з розбитої голови, біжить їх недавній нападник. Ще кілька кроків, ще мить — і вони вибігли з туману. Рута прислухалася й дала знак зупинитися — кроки за спиною стихли.

Злидень зупинятися не хотів, та Дзеванна вчасно схопила його за мотузку.

— Ну, куди ти втечеш?

— Могли б хоч спасибі сказати! — відповів той невдоволено. — Я ж життя вам врятував!

— Спасибі, що врятував СВОЄ життя! — відрізала Рутенія.

— Що це було? — спитала Дзеванна.

— Я не знаю! — відповіла Рутенія.

— А я знаю! — не втримався Бось. — Це ж мамуни! Вони здатні прибирати будь-якої подоби, щоб заманити у пастку.

— А звідки ти про це знаєш? — спитала Рутенія.

— Одного поля ягоди! — скривилася Дзеванна.

— Ми іноді співпрацюємо! — не заперечував злидень, — але таких злющих я ніколи не бачив. Навіть мене провели. Не впізнав…

— То що ж будемо робити? — мовила Дзеванна, помовчавши.

— Їх треба зігріти! — почули вони добре знайомий голос.

Усі здригнулися від несподіванки. — Перед ними стояв чугайстер.

Рутенія відійшла подалі. Дзеванна завмерла. Злидень озирався в пошуках нового камінця.

— Гей, що з вами? — остовпів Віт. — Я щойно з туману, там повно мамунів!

— Не підходь! Більше не обдуриш! — злидень замахнувся знайденим камінцем.

— Що сталося? Скажіть нарешті!

— Ти мало не завів нас у пастку, і вибралися ми з неї лише завдяки Босю! Але то був не ти, а мамун…

— Доведи, що ти справжній! — перехопила слово Дзеванна.

— То вас повів за собою мамун? — запитав стурбовано він, і щоб підтвердити свою справжність, дістав оберіг. Гілка засяяла — і полилося тепло. Всі полегшено зітхнули.

— А тепер до мамунів! — бадьоро вигукнув Віт.

— До мамунів! Але як ми пройдемо? — спитала Рутенія.

— Мамунам завжди холодно. Холод пожирає їх іззовні й зсередини. Тому вони так накинулися на вас. Але ми їх зігріємо, — відповів Віт. — Вогнище можна розпалити з того каміння, що у нас під ногами. Це ж вугілля! Подивіться.

І вони вирушили у туман. Мамунячий шум з кожним кроком ставав виразнішим.

— Віте, — спитала Рутенія, — а ти їх зовсім не… боїшся?

— Ні. Це вони побоюються чугайстрів. Вважають, що ми їх їмо!

— Як? — почула кінець розмови Дзеванна.

— Яка бридота! — скривилась Рутенія.

— І я кажу, що бридота! Ви ж їх бачили — сірі, в зморшках, противні до нестями, — скривився чугайстер. — Взагалі, силою з ними не можна. Вони хоч і бояться мене, а потім за спиною таких негараздів накоять… Мстиві!

Нарешті вони підійшли до туману. Очі мамунів світилися, і виднілися обриси їхніх тіл. Вони стояли, погойдуючись. Чекали.

Віт, не зупиняючись, рушив просто на мамунів. Тих немов вітром здуло, та недалеко. Один за одним друзі знову увійшли в туман, цілком довіряючи чугайстрові. Той обернувся:

— Ми зараз підемо до зали, де вони сплять. Там розведемо багаття і сядемо навкруги. Мамуни будуть збиратися у нас за спинами, та що б не сталося, не відходьте від вогнища і від мене. Як щось піде не так, я дам знак…

— А щось може піти не так? — вдавано здивувався злидень.

— Завжди щось може піти не так. Сподівайся на краще — готуйся до гіршого.

Рута йшла