Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

позаду, прислухалася до розмови й намагалася роздивитися мапу. На ній знову відбулися зміни: тепер з темної плями, у якій вони перебували, виходило два шляхи. Один вів до підземної річки, другий — занурювався у нижні яруси, в суцільну темряву.

Зала була кругла. Посеред зали — брила зі східцями. Віт дійшов до неї, оглянув — і покликав усіх за собою. Підвівшись, Рута озирнулася і побачила печеру, з якої вони прийшли, і ще два отвори однакового розміру і форми. Ще раз оглянувши мапу, Рутенія показала на них:

— Нам туди. І мабуть, праворуч.

— Мабуть? — здивувався злидень. — У тебе ж мапа! Чи ти читати по мапах не вмієш?

— Я бачу на мапі наш вхід у пляму, і виходи з неї, але чи ті це шляхи, які перед нами, не знаю!

— Доведеться ризикнути, — мовив Віт. — А тепер до справи. Розпалюймо вогнище!

Всі мамуни були на один штиб: однакові на зріст, навіть рухались однаково — повільно крокували, погойдуючись. Щойно поширилося тепло, мамуни потяглися до каменя.

— Навіщо ви прийшли? — хрипко і монотонно вимовив один з мамунів.

— Ми прийшли, щоб зігріти вас! — так само монотонно відповів Віт.

— Чого хочете взамін?

— Своє життя!

— Що ж, погріймося! — мовив мамун і подивився на Руту з Дзеванною.

Ще кілька мамунів приглядалися до чугайстра, а інші озирали злидня. Той втиснувся у камінь, ніби намагаючись злитися з ним в одне ціле, і раз у раз незадоволено зиркав.

— Треба було силою пробиватися, — бурчав він собі під ніс.

— Перед тим я б хотів вам заспівати! — виголосив Віт.

— Заспівати? — мамун озирнувся до своїх. — Ну що, хай спочатку заспіває, розважить нас? А тоді до справи?

Мамуни, як оси на мед, полинули до тепла. Дзеванна, ніби нічого не помічала, дивилась у вогнище. Рута знала, чого їй коштував такий вдаваний спокій. Самій хотілося порозкидати цю мерзоту і побігти світ за очі.

Віт заспівав.

Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі. Її чорні очі, ніби роси прозорі. Наче морок безодні, наче морок безодні, Як той лід холодні, її очі бездонні. Уночі осінній віє вітер, На болоті сич старий кричить. А вранці на покоси вибігає боса Та розпускає коси, росою змиває сльози з очей. Очі відьми, мов зорі. Очі відьми, мов зорі. Її гіркі сльози, ніби роси прозорі. Серед хащі могила, серед хащі могила, Там згубили люди, кого відьма любила. Уночі осінній виє вітер, На болоті сич старий кричить. А вранці на покоси та вибігає боса, Росою миє коси, до лісу квіти носить…

Пісня навіювала спогади. Здогадки про спогади, які б могли бути. Якби не Ахруман! Рута розплющила очі.

Мамуни плакали. З невиразних і захованих у зморшках очей лилися справжні сльози.

Злидень ошелешено озирався.

Плакала й Дзеванна.

Віт подав знак, і всі по черзі спустилися вниз. Ставши біля сходів, Віт пояснював, що робити далі.

— Їм треба дати трішки часу. Хай оговтаються.

— Віте, що ти з ними зробив? Ти ж хотів зігріти їх, а вони он сидять і плачуть? І я разом з ними? — спитала Дзеванна.

— Веселість зігріла б їх, але не надовго. Сльози ж і співчуття пробуджують у живих істотах їхнє внутрішнє тепло.