Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Шлях пролягав тьмяним скелястим коридором, який то звужувався так, що ледве можна було протиснутися, то розширювався до розмірів велетенської зали. Навколо лише голе каміння і все те ж дивне світло, що пронизує повітря.

Рутенія поволі стишила крок — вони підходили до плями. З’явилося відчуття, ніби щось важливе було забуте чи загублене. Першою оговталася Дзеванна:

— Гей, відлуння зникло!

— І справді, щойно я гупав, як ведмідь, і чув луну, а тепер ніби щось з’їдає звуки, — замислився Віт.

— Ми підходимо до плями. Будьте дуже обережні, я не бачу, що в ній, — промовила Рутенія.

Попереду з’явився білий туман. Повіяло холодом. У тумані чулося шурхотіння, долинали глухі кроки, які то гучнішали, то зникали зовсім.

— Руто, ти певна, що нам туди треба? — спитав Віт.

Рутенію пройняло тремтіння: з туману почувся страшний гуркіт, а потім хтось гучно і болісно завив. Відьма рішуче рушила в туман. Ззаду почулися крики Віта з Дзеванною. Вона повернулася:

— Я піду вперед. За мною не йдіть. Якщо все гаразд, я повернуся по вас.

— Руто, ти не можеш іти. Тільки у тебе є мапа — ми без тебе не вийдемо звідси, якщо… — Дзеванна зніяковіла.

— Я піду! — сказав Віт. — Я швидко повернуся, тільки подивлюся, що там, і все! — І вдавано безтурботно пішов у туман.

Рута не встигла й слова мовити, як мотузка зі злиднем опинилася в неї в руках, а Віт зник у тумані. І знову почулося те болісне, стражденне виття.

Чекати чугайстра довелося недовго.

— Там усе гаразд! Просто туман. Ходімо, небезпеки немає, — покликав він їх за собою, і знову зібрався зануритися в туман.

— Віте, чекай, а що це за звуки? — зупинила його Рутенія.

— Та це протяги! Кажу ж, усе гаразд! — мовив Віт. — У нас мало часу, ходімо!

Протяг? Дивно, Рута була певна, то якась істота. Вона рушила за Бітом, перед тим передавши йому Бося.

Туман торкнувся Рутиних рук, вона вдихнула його у легені, і холод розлився по жилах. Дзеванна позаду закашлялася, та швидко прийшла до тями. Попереду височіла чугайстрова постать. Він впевнено просувався. Позаду дріботів злидень, не встигаючи за широкими Бітовими кроками.

Попереду знову почулося виття.

— Віте, мені це не подобається! — крикнула Рутенія.

А він знай собі йшов уперед.

— Віте-е-е-е! Зачекай! — закричала йому вслід Дзеванна, коли той зник у тумані.

Відповіді не було. Лиш те саме виття, і цього разу ближче. Раптом Рута почула скреготіння, ніби залізом об каміння. І глухі кроки, повільні та мірні.

З туману просто в руки Рутенії вискочив злидень.

— Утікайте! А-а-а-а! — заволав він, і став вириватися, щоб бігти далі.

— Там же Віт!

— Він зрадник! Втікайте! — нарешті вирвався злидень і шалено помчав далі.

Відьма з русалкою перезирнулися, а потім рвонули назад, подалі від скреготу, подалі від виття!

Першою бігла Дзеванна, і тому вона першою потрапила в обійми Віта, котрий невідомо як опинився перед ними. Русалинка закричала, а Рута встигла вчасно зупинитися, щоб і собі не потрапити в пастку. Віт же міцно тримав Дзеванну, яка вже не мала сил опиратися, і безвільно принишкла в Бітових руках. Він також затулив Руті шлях до втечі з туману.

Ритмічні кроки і неприємний скрегіт наближалися.

— Я ж казав, ходімо за мною! Все було б гаразд! Ви б нічого не відчули! Була б легка і непомітна смерть, а тепер вона буде повільна і страшна! — Віт розреготався.

Несподівано регіт захлинувся, він кілька разів судомно ковтнув повітря і впав додолу. Дзеванна зойкнула і підхопилась. Рута ошелешено дивилася, як з туману вийшов злидень, задоволено потираючи руки.

— Давно вже я мріяв це зробити! — промовив він задоволено, і вказав на каменюку, що лежала поруч.

Рутенія підійшла ближче до тіла. Туман загуснув, і знову потягнуло холодом. Дзеванна тремтіла, невідомо, від чого більше: від холоду чи від страху. Рутенію ж навпаки, кинуло в жар. Холодний липкий піт пройняв її тіло. Хотілося бігти вперед, не думаючи ні про що. Як тоді, в лісі, здається, півжиття тому. Там її дивом порятував Віт, а тут допомоги чекати немає від кого. Те, що до них наближається і шкребеться в тумані, мабуть, страшніше за десять упирів.

Думка про Віта не