Микола Якович Зарудний - Гілея

Звелів Тиміш запрягти коней, кинув зв’язаних Бранку її хлопця на воза і вивіз їх у дикий степ, в піски. Кінськими залізними путами прикував їх одне до одного Тиміш і залишив у степу.

Через два дні він наздогнав їх. Хлопець, з закривавленими від спраги губами, ніс Бранку.

Ківш напоїв Бранку і сказав:

— Якщо поклянешся, що будеш вірною мені, я заберу тебе і відпущу його. Ось хай бере бурдюк з водою, хліб і бринзу і йде куди хоче... Клянешся?

— Ні, — сказала Бранка. — Я не хочу жити без нього... Краще смерть.

— Ідіть! — наказав Ківш. Він сів зі своїми посіпаками на розстелені килими і почав бенкетувати.

Хлопець з Бранкою відійшли уже далеченьку. Тоді Тиміш звелів їх привезти назад.

— Ще раз питаю, клянешся?

— Ні, — відповіла Бранка. — Я люблю його...

Коли стемніло, втретє привезли до Ковша Бранку і хлопця. І знову Бранка сказала «ні».

— Ідіть назавжди! — сказав Тиміш.

І Бранка пішла зі своїм коханим. Було темно, бо не світили холодні зорі. І тільки дзвеніли в степу залізні кінські пута, наче тронки.

Кажуть, що й тепер можна почути вночі, як дзвенять у степу Бранчині пута. А може, то тронки?..

* * *

Шофер відчинив дверцята кабіни і сказав Івану:

— Бензин кінчається, до Овечого не доїду. Може, завернемо на аеродром, там хлопці хороші, дадуть.

— Завертай!

Машина круто повернула до вогників, що мерехтіли в степу.

«Я садила з мамою ліс. Мама взяла одну сосонку і сказала, що посадить на моє щастя. Я теж посадила на щастя мами, Юрасика, на батькове щастя, а потім на щастя всіх, кого згадала... Люди не знають, а я про них думаю. Я хочу, щоб усі були щасливі...»

Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.

Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:

— Здравія желаю, товаришу капітан!

Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:

— Цивільним суворо заборонено!

І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.

— Поклич начальника караулу! — впевнено наказав шофер. — Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...

Сержант уже не слухав — крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:

— Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.

До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю — три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.

— Товаришу майор! — сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.

Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу:

— Що ж ти, піхота, знову будеш канючити бензин?

— Буду.

— Так наша ж марка тобі не підходить. .

— Я розведу, товаришу майор... Виручіть...

— Морока мені з тобою, — незлобиво промовив майор. — А що ж ти возиш, Льонько?

— Землю...

— І дівчаток теж? — Майор підійшов до кузова і побачив Марту. — Марто! От не чекав. Здрастуй!

— Здоров, — без усяких церемоній відповіла Марта.

— Злазь! — Майор допоміг Марті зійти з машини. — І кавалера свого клич, нагодуємо.

— Я не хочу, — буркнув Максим.

— Перекусити б не завадило, — висунувся з машини Парамон.

А чому б і ні. Льотчиків годують добре, і не збідніють вони, коли дадуть Парамонові банку свинячої тушонки.

Майор відвів Марту ближче до прохідної і забув про все на світі, бо стояла ж перед ним у світлі ліхтарів дівчина ніби з казки.

— Так давно я тебе бачив, Марто...

— Бо не хотів.

— Слово честі, сто разів збирався, — виправдовувався майор, — але були ми з Шариком у командировці... Тиждень, як повернувся... Зараз я подзвоню начальству і...

— Серьожко! — почув чийсь хрипкий голос майор, потім хтось зграбастав його в обійми. — Кортунов!

Майор відступив крок назад і пильно вдивлявся в напівзабуте обличчя.

Де ж він бачив цього хлопця?

— Не впізнав? Це ж я, Іван...

Сергій кинувся до Запорожного.

— Пробач, Ваню, не впізнав... Голос знайомий... темно, — виправдовувався Сергій. — А ми згадували тебе недавно з генералом... У нас тут Чоботар.

— Невже?

— Півроку, як прибули сюди... А Шарова пам’ятаєш?

— Ні.

— Правда,