Микола Якович Зарудний - Гілея

тебе вже збили, коли він прийшов до нас... Я зараз, Ваню! — Кортунов комусь дзвонив по телефону. — Слухаю! Єсть! Так точно!

Потім Кортунов подав знак сержанту, і той підняв шлагбаум.

— Давай на заправку! — гукнув майор шоферу. — Ходімо, Марто.

Кортунов обняв за плечі Івана, почекав Марту, і вони пішли по сірому асфальту.

— Чоботар тебе хоче бачити, Ваню!

— Хто ще є з нашої ескадрильї?

— Шарик, Ібрагім і я... Ми все збиралися розшукати тебе. Я пам’ятаю, що ти з цих країв і село твоє Кам’янка... Не думав, що ти в цих степах залишився, ой і степи! Ніяк не звикну. Мені ліс потрібен... Просився в свою Бєларусь — не пустили... На перепідготовці був... Знаєш, на яких зараз літаємо?!

— Бачу щодня, Сергію, — промовив Іван — Ти одружився, маєш сім’ю?

— Холостякую, Ваню.

— А Клава де?

— Не знаю... Як знялася після Бреславля зі своїм госпіталем — більше не стрічав...

Марта жадібно прислухалася до розмови і, правду сказати, була дуже рада, що після Бреславля знялася кудись зі своїм госпіталем якась Клава...

На порозі невеличкого збірного будиночка, куди привів Івана Кортунов, їх зустрів генерал-майор Чоботар. За ці роки майже й не змінився. Ні, трохи додалося сивини в густих кучерях. Генерал був у легкому кітелі і штанях навипуск, без кашкета і, мабуть, тому здавався домашнім.

Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на «матері його ковінька», обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:

— Лідко-мамко! — гукнув генерал. — Ваня з’явився.

З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:

— А мого ж Дмитрика нема, Ваню...

— Лідо, я буду сердитися, — пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.

— Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, — звернулася до майора.

— Запрошують, — промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.

— Дорогу дамам, товариші офіцери, — запросив генерал Марту, вклонившись.

— Це, певно, твоя дружина, Ваню? — запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. — Красуня.

— Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.

У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.

Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір. Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, «Лідкою-мамкою».

Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, — усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.

— Це нікуди не годиться, кавалери! — голосно сказала Лідія Миколаївна. — Ви за своїми спогадами забули про Марту!

Винуватий, — сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. — Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?

— Згода, — посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.

— Я пропоную, — підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, — випити за нашу зустріч...

* * *

Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:

— Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.

— А може, тушонку їдять, — ковтнув слину Парамон. — Видать, є-е-е в генерала тушонка...

— У генерала все є, — відповів Льонька. — Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?

— Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, — сказав Парамон. — Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...

— Де ж ти пив турецьке? — розсміявся Льонька.

— Ну, швейцарське чи англійське, — провадив далі Парамон. — Смак — один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип’єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш — тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...

— Піду подзвоню, — вирішив Льонька. — Не можу я більше чекати.

— Не йди, Льонько, — порадив Парамон. — Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.

— А я шофер цивільний, — заперечив Льонька. — Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...

— Мабуть, тушонку їдять, — зітхнув Парамон. — От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.

— А я реберця люблю, — розкрив таємницю Льонька. — Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, — сказав Льонька, — що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.

— Воно конешно,