Микола Якович Зарудний - Гілея

в мене талія тонша... і вища я... їй-богу, кривонога... Ні, то вона так стала... Туфельки показує... Якби ж мені такі туфлі... Очі опустила — вії показує, що довгі... Ні, носик рівненький... Ліфчик аж під пахви врізався, попідтягувала до носа, щоб усі бачили... Треба й собі ліфчика пошити... Так ось кого він любить, за ким сохне... Так ось чому не помічає мене, а я, дурна, ночей не сплю... Скільки ж такі туфлі можуть коштувати?.. А я краща, а я краща...

— Машина! — крикнув Максим, і Марта побігла.

— Іду! — сказав Іван.

— Хто вона? — не підводячи очей, спитала Яринка.

— Марта. На хуторі живе... на квартирі у них...

— Знайшов квартиру... разом з...

— Яринко!

— Я все бачу.

— Неправда! Як ти можеш так? Ми разом працюємо... Ми... дружимо...

— Знаю я цю дружбу, — промовила Яринка, і її очі наповнилися слізьми. — Вона любить тебе, я бачу...

— Нічого ти не бачиш, Яринко... Я все ще чекаю тебе...

— Довго будеш чекати?

— Не знаю.

— Спасибі за відвертість.

— Я мушу йти, Яринко, — сказав Іван, — треба допомогти навантажити машину.

— Йди... йди до своєї туркені! — крізь плач вирвалося в Яринки, і вона пішла, не оглядаючись.

На березі Яринку чекав Данило Прах.

* * *

Марта відмовилася сідати в кабіну, і тому це почесне місце зайняв Парамон. Шофер кинув Іванові в кузов шмат старого брезенту, на ньому і вмостилися Максим, Марта й Іван. Дівчина демонстративно відсунулася від Запорожного, притулившись до Максима, щоб не було так холодно, і хлопець боявся вже й поворухнутися. Наздогнали довгу валку підвід з торфом.

Жаль було Івану, що так і не домовився ні про що з Яринкою. Якби ж не підійшла Марта, то все було б інакше... Туркенею назвала... Справді, Марта схожа на туркеню... Іван пригадував злі Яринчині слова, породжені ревністю, і вперше подумав, що Яринка мала право на цю ревність. Хіба ж не правда, що він не раз ловив себе на бажанні підхопити Марту на руки, понести її по безмовному степу, цілувати... Але поміж ними завжди ставала Яринка. Думав про неї, любив її і чекав, усе сподіваючись, що колись вона появиться на Овечому хуторі...

Марта заплющила очі і вдавала, що спить. Хоч як вона горнулася до Максима, але відчувала поруч Івана. Найкраще було б зіскочити зараз з машини і піти кудись у степ... Хай потім шукають... Ніхто не знайде Марти. І він буде винен у її смерті... Навіщо жити, коли її перше кохання відкинуте, коли воно не потрібне йому?.. А може, вона умовить його, розкаже йому про свою любов, і він... повірить їй і забуде оту... Та не приїде до нього, вона побоїться Овечого хутора, заметілей і піщаних бур. А Марті нічого не страшно, аби лиш бути поруч з ним. Вона згодна переносити для нього гори чорної землі і засадити лісами весь степ... Вона може вмерти заради нього, як вмерла колись за свого коханого Бранка... Не в книжках, не в казках померла за свою любов Бранка, а тут, в їхньому степу, на Овечому хуторі... Невже люди не чули про Бранку?

— Максиме, — прошепотіла Марта, — люди знають про нашу Бранку?

— Може, й чули, — Максим боявся й поворухнутися, щоб Марта, бува, не подумала, що йому незручно сидіти. — Ти, Іване, чув про Бранку?

— А хто це? — запитав Іван. — Де вона?

— На нашому хуторі жила, ще коли дід Опанас маленький був, — пояснив Максим.

— Ні, не чув.

— Ніхто не чув про таку жінку, — промовила Марта з докором усьому світу.

— Що ж вона таке зробила? — Іван подивився на Марту.

— Нічого... вона просто вірно кохала... Я тобі розкажу, — Марта хотіла, щоб зараз її почули всі люди на землі...

* * *

Після Кримської війни на Овечому хуторі поселився відважний бомбардир Сава Ківш. Мав від самого губернатора дозвіл на володіння землями й водами. Тоді ще біля хутора річечка текла до самого Дніпра. Великі отари овець мав Сава, і знали його по всій Таврії. Коли помирав Ківш, то все добро своє залишив синові Тимошеві. Жив Тиміш зі старою матір’ю, дні і ночі гасав верхи по степах, милуючись своїми отарами та кінськими табунами. Міг до смерті забити нагаями чабана, якщо не вберіг отару від вовків. Після смерті матері щез із хутора на два тижні Тиміш і повернувся з такою красунею, що ніколи й не бачили такої люди.

Ніхто не знав, звідки вона і де її рід, бо не випускав її Тиміш і за ворота саму. Одні казали, що з Київщини привіз, інші запевняли, що вкрав дівчину Ківш на Дону. Прозвали її люди Бранкою. Так і прожила вона два роки за високими Тимошевими парканами. А потім не стало Бранки на хуторі. Втекла. Розіслав по всьому степу своїх гінців Тиміш. Сам, шукаючи, загнав найкращих жеребців, але Бранку знайшли. І не саму. Привели з нею до Тимоша зв’язаного і посіченого молодого хлопця. Четверо посіпак Тимошевих тримали його.

— Хто ти? — запитав Ківш хлопця.

Два дні питав, не давав ні їсти, ні пити, але так нічого її не почув. Тоді Тиміш привів Бранку і сказав, що уб’є її, якщо той не розкаже, хто він.

Хлопець сказав, що Бранка була його нареченою і він два роки шукав, поки натрапив на її слід.

— Якщо ти вб’єш його, — сказала Бранка Тимошеві, — то я уб’ю тебе. Ти спатимеш за залізними замками, будеш боятися їсти, щоб не отруїтися, але