Микола Якович Зарудний - Гілея

хвилин на Яринчиному подвір’ї, потім хряснув пляшкою об ворота і пішов. Побігла до нього, і ніхто не зупинить, знову перепливатиме Дніпро на отій душогубці, а що, коли... вітер же який!

І Данило побіг до річки. Він не чув, як гукала його мати, думав лише про Яринку і про те, що їй загрожує небезпека, — Данило був переконаний, що човен обов'язково перевернеться на хвилях. Він не догнав Яринку. З крутого берега йому було видно, як вона, ритмічно похитуючись, гребла двома веслами. Човен був великий, і Данило трохи заспокоївся. Що ж, хай їде, а він почекає. Данило вміє чекати.

Ще здалеку біля своєї хати він побачив синю бідарку Милентія Магура і почув материн плач. Біля воріт стояли сусіди, а найближчі сиділи на призьбі. На подвір’ї, зігнувшись у три погибелі над низеньким столиком, сидів Милентій Магур і щось писав.

— Украли! — била себе худими руками по спідниці Явдоха.

— Що вкрали?

— Пальто твоє вкрали, — спокійно сказав Милентій. — Ось протокола написав...

— Хто? — ледве чутно запитав Данила.

— Злодій.

— А я ж усе виглядала у віконце, чи висить, а потім подивилася — нема, — схлипувала Явдоха.

— Порозплоджувалося злодіїв, — зітхали жінки.

— Таке ж пальто було...

— Тисяч п’ять вгатив Данило...

— Сивий комір був...

— А щоб я ж була не дождала, — кляла себе Явдоха.

— Та годі вам. Чорт з ним, — сказав більше людям, ніж матері, Данило.

— Пиши заяву, — звернувся Милентій до Данила, — а я буду проводити слідство й допитаю свідків.

— Не буду, — відказав Данило, хоч йому було дуже шкода того вимріяного пальта.

Свідків, крім Явдохи, не було, тому Милентію довелося записати лише розповідь потерпілої:

— Повісила на отій вірьовці, щоб воно свіжого духу набралося, а сама біля печі пораюся. Туди-сюди рогачами, та й вигляну — висить. Уже й картоплю відцідила — висить... Думаю: зітру ще маку, бо Данько ж мій любить. Пішла в комору — висить... Натерла маку, виглянула у вікно — нема. Вибігла — та й світ мені обертом пішов, — закінчила свою сумну розповідь Явдоха. — Запиши ж, Милентію, що сукно було чорне, а комір сірий.

— У писаному не походиш...

— Якби собаку вченого привезли...

— Милентій знайде...

— Як рак у полі свисне.

— Хто ж це такий спритний?

— Я догадуюсь, але... ні, не скажу...

Милентій, згадавши все почуте колись на курсах, відгородив дошками місце, де висіло пальто і почав ретельно вивчати сліди. Потім він намалював план подвір’я, вірьовку і ще якісь таємничі знаки, склав усе це в планшет і пішов до бідарки.

— А пальто коли шукатимеш? — із згасаючою надією запитала Явдоха.

— Після експертизи, — відповів Милентій. — Я сліди позамальовував і доповім у районі.

— Та які ж там сліди, Милентію? — витирала очі краєчком, хустки Явдоха. — Що ж ти там, сину, побачив? Покажи, може, мені легше стане.

Милентій повернувся і розгорнув на столику свій акт обстеження.

— Оце що?

— Біс його знає.

— Це, тітко Явдохо, причілок вашої хати, — пояснював Милентій, — а це що? Це хлів, а це вірьовка намальована. Внизу ідуть сліди, бачите?

— Та воно ж, Милентію, ні на що не схоже, — Явдоха взяла міліціонера за руку і повела до хліва. — Оце я в опорках шкарбала, а оце курячий слід, а це бичок походив...

— Бичок? — перепитав Милентій.

— Еге.

— А де бичок? — поцікавився Милентій.

— Та десь в городі брикає.

Рудуваті брови Милентія зійшлися на переніссі.

— Ясно, — сказав Милентій і рішуче пішов на город.

За ним повільно рушили всі. Бичок, вздрівши велетенську синю постать, що наближалася до нього, затремтів, але не втік.

— Забирайте ваше пальто! — урочисто проголосив Милентій, показуючи рукою в гарбузиння. — І не затуркуйте міліції голову, тітко Явдохо.

У гарбузинні лежало чорне пальто, а бичок смачно жував сивий смушевий комір.

* * *

— Чому ж ти не писав? — допитувалася Яринка.

— У нас нема пошти.

— Я й забула, Іване... До матері не зайдеш?

— Колись приїду, — сказав непевно.

— Ти хоч згадуєш мене?

— Згадую...

Марті здалося, що ота простоволоса дівка вже три години стоїть з Іваном. Ач, як прибралася, в туфельках. Стрічку в коси заплела. Видно, та пташка. Марта рішуче підійшла до Івана, бо оцю вертихвістку вона й бачити не хоче.

— Коли поїдемо? — запитала, не зводячи очей з вродливого обличчя Яринки. Розглядала довго, безцеремонно, не приховуючи зневаги.

— Познайомся, Марто, це — Яринка, — порушив мовчанку Іван.

— Ну й що? — Марта заклала руки за спину і похитувалася на своїх довгих ногах.

На мить схрестилися два погляди, і обом стало усе зрозуміло:

Яринці: Так ось чого він не пише. Пошти нема... Яка горда... Красива. Схожа на туркеню... Вища за мене... і талія, здається, тонша... Ні, я краща... Ні, туркеня краща... Коси важкі, аж голову відтягують назад... Брови — врозліт, наче крильця ластовині... А в мене лице біліше й губи повніші... Бач, як, безсовісна, стегнами вихитує...

Марті: Виніжена.... не переробилася... Коси якісь попелясті... а перетягнулася як! Все одно