Микола Якович Зарудний - Гілея

— Ого! Мабуть, з тисячу дав?

— У дві з половиною не вберете, Одарко Павлівно...

— А куди ж тобі гроші дівати? — розсміялася Одарка. — Одинак у матері, та й заробляєш добре.

— Заробляю, — погодився Данило. — Ось хату нову хочу поставити.

— Бачила, уже лісу навіз повен двір. Мабуть, женитися будеш? — запитала Одарка.

— Воно й пора, Одарко Павлівно, — зітхнув Данило, — так не хочуть...

— Хто?

— Дівчата.

— Такі прошені всі? — підкидає Одарка.

— Не всі, але одна прошена.

— Хто ж це така? — здивувалася Одарка. — Щоб за такого хлопця та не піти?

— Яринка ваша, — промовив, — хіба не знаєте?

— Що ходиш, то знаю, а сватів не бачила, — чортики так і стрибають в Одарчиних очах.

— Казав Яринці, так вона чекає... того...

— Це чекання, Даниле, довге буде... Як поїхав, то паче в воду... Навіть листа не прислав жодного... Такий гордий. А вона що, хутора того не бачила?

— То, може, ви сказали б за мене слово, Одарко Павлівно, — осмілів Данило.

— Вже говорено, — махнула рукою Одарка, — так хіба їй втолкуєш? О, йде вже моє нещастя.

Увійшла Яринка з купою зошитів.

— А ти ж чого не на роботі? — запитала Данила.

— Оце з району недавно, відпустив голова.

— Будеш, Яринко, обідати? — заходилася Одарка біли ночі.

— Не хочу, мамо.

— То я до Серафими перейду на хвилину, — сказала Одарка. — Якщо гостя частуватимеш, то в печі все.

Після того випадку в курені Яринка не дуже охоче сприймала Данилові одвідини, навіть сказала якось йому:

— Ти ж знаєш, що я Івана жду.

А Данило приходив. Зустрічав її, коли вечорами поверталася з батьківських зборів чи педнаради, приносив квитки, коли приїздила кінопересувка. Не дозволяв собі Данило ніяких вільностей, тільки на прощання інколи затримував на якусь мить її гарячу тонку руку.

— Що ж ти мені скажеш, Яринко? — після довгого мовчання озвався Данило.

— Я тобі вже сказала. — Яринка розклала зошити, даючи зрозуміти, що нема про що зараз розмовляти.

— Я буду чекати, Яринко, — Данило прикрив кашкетом пляшку, що так недоречно виглядала з піджака.

— Яринко-о! — стукала в шибку гостроносенька дівчинка. — Там Іван твій на пристані!

— Іван?! — Яринка схопила хустку і вибігла на подвір’я. За нею вийшов і Данило.

— Люди наші бачили, — швидко говорила дівчина. — На пристані якусь землю розвантажують.

Яринка, навіть не зачинивши хати, вибігла на вулицю.

* * *

Велика баржа похитувалася біля старого дніпровського причалу. Зо два десятки чоловіків та жінок з носилками снували по хиткому дощаному трапу, навантажуючи торфом підводи, що стояли біля пристані. Інколи під’їжджала якась машина, і її навантажували без черги. Іван з Парамоном, теж без спочинку, курсували з баржі на берег. Траплялося, що на трапі вони зустрічалися з Мартою, яка носила торф з Максимом, але говорити було ніколи.

Лаялися тихо дядьки біля возів, коли, на їх думку, забагато насипали їм торфу, але при появі Запорожного змовкали.

— Роботи йому нема, то він землю возить...

— Швидше у мене нижче спини кропива виросте, ніж на тому Овечому ліс.

— А моє діло теляче: що покладуть, те й везтиму...

— Хоч би по молодиці на віз підсадили, щоб веселіше в степу було!

— Ха-ха-ха!

— Ги-ги-ги! А що б же ти з нею робив?

— Ох, сто чортів у печінку з цим перетворенням природи...

Розсміялися голосно, на весь берег.

— Чого ви ревете, як бугаї? — підійшов до них Запорожний, витираючи з чола піт. — Жінкам допомогли б.

— Нам платять за те, що возимо, а то не наше діло.

— Ех ви, солдати. — Іван круто повернувся і потягнув носилки до баржі.

— Кожне тобою командує...

— Ти солдат не чіпай! — крикнув маленький чоловічок у вушанці. — Я Сталінград пройшов!

— Брешеш, — не повертаючись промовив Іван, — якби пройшов, то не стояв би колом біля воза, а допоміг би.

Їздові замовкли.

— Не вірить... так і перетак, — вилаявся чоловічок у вушанці і пішов до баржі.

За ним потягнулися інші, мовчки брали носилки...

Остання підвода була навантажена торфом. Іван подякував людям, і одразу ж опустіла пристань, тільки довга валка витягнулася від річки в сірий степ. Іван з Парамоном, Мартою і Максимом залишилися, сподіваючись, що трапиться якась машина і відвезе їх на хутір, бо на возах вони добралися б лише на другий день.

За Дніпром біліла хатами Кам’янка. Якщо не буде машини, вирішив Іван, то він забере своїх друзів і провідає матір. Іншого такого випадку не буде, бо ж у лісництві роботи непочатий край. Іван вирішив попросити човна у бакенщика.

— Зараз прийду, — сказав Іван і цієї ж миті побачив Яринку.

Вона бігла до нього, розмахуючи хусткою:

— Іван-е-е! — лунало над берегом.

Марта бачила, як підлетіла до Запорожного якась дівчина і, не соромлячись, при людях цілувала його.

* * *

Данило постояв кілька