Микола Якович Зарудний - Гілея

розкрадання пшениці в кількості чотирьох кілограмів, товаришу секретар.

— Я нічого не крала! — кинула у відповідь дівчина, зіскочивши з бідарки, і пішла.

— Не положено! — вигукнув Милентій, але Мірошник порухом руки заспокоїв його.

Дівчина відійшла кілька метрів і зупинилася. Мірошник зрозумів, що їй було просто соромно перед ним. Повільно він підійшов до дівчини. Навіть старий кожушок не міг приховати її стрункого стану. «Красива ж яка», — подумав Мірошник.

— Що ж сталося в тебе? — Дівчина мовчала. — Твій батько — Ілько Сторожук?

— Так.

— Ми знайомі... Що ж сталося? — запитав ще раз. — Як тебе звуть?

— Настуня, — назвала своє звичне ймення.

— Ти справді взяла пшеницю, Настуню?

— Ні.

— Тоді чому ж тебе... везуть?

Нікому не розповіла б Настуня правди, а тут сказала, їй не хотілося, щоб цей молодий секретар райкому, якого вона не раз бачила в селі, який знає її батька, подумав, що вона взяла ту пшеницю. Вона зараз була готова крикнути на весь світ, що то неправда, щоб захистити свою честь.

— Ми з мамою працювали на складі, зерно чистили, — дивлячись кудись у степ, розповідала Настуня. — І мама взяла в торбинку пшениці... Я тільки вдома побачила... Хотіла віднести, але прийшов Кирило Швайка з комірником і написали акта... Вони забрала пшеницю, а потім прийшли знову і сказали, що маму будуть судити. Потім прийшов батько і вдарив маму батогом... за те, що вона його зганьбила... Коли прислали виконавця по маму, то я сказала в сільраді, що то я взяла пшеницю, і Швайка переписав акта... Тепер мене везуть...

— Навіщо ж ти на себе наговорила?

— А хто ж дасть раду дітям, як маму заберуть? — розважливо сказала Настуня.

— Скільки ж у вас дітей?

— Зі мною шестеро...

Милентій був украй здивований, коли побачив, що секретар райкому допоміг дівчині сісти в машину, а йому сказав:

— Це непорозуміння, товаришу міліціонер. Я сам розберуся, а ви можете бути вільні.

Машина рушила. Милентій вмостився на сидінні бідарки, знизав плечима і сказав коневі:

— Додому.

5

«Вчора ми покладали вінки на могилу наших солдатів. Мені було дуже сумно. У нас на хуторі нема кладовища. Я сказала дівчатам, а вони не вірять. І вчителька не повірила і сказала, що кладовища нема тільки там, де живуть безсмертні люди... Чому вони не вірять, що у нас нема кладовища?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.

Всю дорогу додому Данило тримав руку на рядні, в яке було загорнуте пальто, і думав про те, як появиться він у клубі в своїй обнові і що скаже Яринка. Уже вдома Данило надивився на пальто досхочу. Разів шість приміряв його перед матір’ю, походжаючи по кімнаті. Явдошині очі світилися щастям.

— Хай тепер бачать, що й ми люди, — невідомо до кого зверталася мати. — Ото вдягни, сину, та йди...

— Ще ж тепло, — з жалем промовив Данило. — Хай уже, мамо, приморозки візьмуть.

Ходить по хаті в пальті Данило, і, як на зло, ніхто й порога не переступить, а так хочеться Явдосі, щоб сусіди побачили. Сукно аж лиснить, а смушок на комірі наче шовковий. А як же славно шиють в Ольвіополі! Плечі ж на ваті рівненькі, як під аршин строчені, поли довгі й гудзики блищать в два рядочки.

— Сховайте, мамо, — Данило роздягнувся і подав матері пальто.

— Я його, сину, надвір винесу, хай провітриться, — вирішила Явдоха з потаємною надією, що хтось побачить синову обнову.

— Виносьте, — розгадав материн задум Данило. — А я до Яринки сходжу.

— Іди, сину, — Явдоха всунула в кишеню Данилового піджака півлітру, взяла пальто і вийшла з хати.

— Добридень! — привітався Милентій Магур, проїжджаючи на своїй синій бідарці повз хату Прахів. Побачивши пляшку, що стирчала з Данилового піджака, Милентій зупинив коня. — Порушуєте, тітко Явдохо? Попереджаю.

— Та що ти, Милентію! — Явдоха ретельно розвішувала пальто на вірьовці, що була протягнула від причілка до хліва.

— Новеньке? — звернув увагу Милентій.

— Ще тепле, — відказала Явдоха.

— Може, зайдеш, Милентію? Щоб не розповзалося, — натякнув Данило, але Магур відмовився.

Уже за ворітьми Данило ще раз подивився на пальто, яке чорніло й сивіло між хатою і хлівом. Вірьовки не було видно, і здавалося, що воно летіло, розгойдане вітром, над землею.

Ще Данило бачив, як з городу, брикаючи, вибіг бичок і, наче вкопаний, зупинився перед чорним дивом...

...Одарка Павлівна привітно зустріла Данила:

— Заходь та почекай, ще не прийшла Яринка зі школи. А ти ж де це був, Даниле, уже два дні не приходив.

— У районі.

— По запасні частини їздив?

— Та ні, Одарко Павлівно, там пошив дещо, то до кравця їздив, — між іншим повідомив Данило.

— Що ж ти шиєш? — поцікавилася Одарка.

— Та пальто...