Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Коли мова заходила про нашого сина, пані А. часто казала таку фразу: «От спробуй порівняти Емануеле з десятьма хлопцями його віку. Супроти нього вони всі ніби якісь мавпенята». До певної міри вона мала тут рацію. Від самого народження тіло Емануеле вирізнялося пропорційністю і гармонійністю, мало бездоганні обриси, і різницю між ним та однолітками було помітно ще тоді, коли він лежав в одній із численних пластикових колисок у пологовому відділі. У лікарняній палаті Нора і пані А. мало не наввипередки тішилися досконалою формою голови, маленької та круглої — цьому посприяв кесарів розтин, — і шкірою, від самого початку чистою та гладенькою, без жодних натяків на почервоніння, через яке інші немовлята виглядали трохи страшненько.

Минуло кілька тижнів, і я сам потрапив у пастку його вроди, хоча й вважав, що на мене такі речі не діють. Я намагався постійно тримати Емануеле поблизу якомога довше, років до чотирьох-п’яти. Іноді траплялося таке, про що соромно й згадувати: притискаючи до себе ніжне голе тіло свого сина, я відчував неконтрольовані прояви сексуального збудження. То була суто фізична реакція, не пов’язана з жодною розумовою діяльністю, та все одно мене це просто приголомшувало, і з цієї причини я не раз ухилявся від контакту з ним. Коли Нора це помітила, то приголубила спочатку мене, а потім його, і сказала: «Тут немає нічого поганого. Я теж відчуваю його всіма своїми органами».

Згодом Емануеле виріс, якось швидше, ніж нам уявлялося, а ми ще й хотіли будь-що цей процес пришвидшити, не усвідомлюючи, що діємо лише собі на шкоду. Він ніколи не був достатньо кмітливим, достатньо відповідальним і достатньо розсудливим. Тільки з пані А. Емануеле мав змогу повертатися іноді до стану маленької дитини, якою ще й досі почувався. Вона тримала його на руках і подовгу колихала, хоч ми вже давно це облишили, дозволяла йому капризувати і без кінця робити одне й те саме, виконувала за нього те, з чим він, на нашу думку, мав би вже давати раду самостійно (зрештою, хіба ми з Норою не поводилися з нею так само, погоджуючись на опіку з її боку?).

Можливо, саме присутність пані А. згладжувала картину і не давала мені бачити сина таким, яким він був насправді: не вундеркіндом, аж ніяк, а звичайною, пересічною дитиною (хоч подекуди і до пересічного рівня, мабуть, не дотягував). Образити його було дуже легко, коли ж з’являлася потреба щось зрозуміти, особливо якесь абстрактне поняття, то це незмінно супроводжувалося важкою натугою, страхом і нервозним повторюванням. Це відкриття було болісним і для нас, і для нього; можливо, саме з цієї причини я й досі трохи лихий на пані А., яка так довго його прикривала.

Пригадую один епізод. Емануеле вже другий рік ходив до дитячого садка і до того часу не виявляв жодних здібностей до малювання, його мазанина справляла якесь аж тривожне враження, але ми не надто цим переймалися (бо ж хіба таке вже важливе в житті вміння розмальовувати, не виходячи за контури?), принаймні до того моменту, коли я прийшов якось пополудні по нього у садок і у передпокої з шафками для одягу, де батьки й дідусі з бабцями, стоячи навколішки, допомагали малюкам взуватися, побачив темперні автопортрети дітей, вивішені рядком на стіні. Малюнок Емануеле висів у далеко не найскромнішому місці, і його відмінність від інших одразу впадала у вічі: безформна рожева пляма з двома косими чорними штрихами замість очей. Син і сам усвідомлював різницю, бо поквапився пояснити: «Мій найпотворніший», — так, наче це ще й треба було підкреслювати. Пізніше я розповів усе це Норі й пані А., просто дав вихід розчаруванню: якщо наш син відстає від решти дітей у малюванні і це — певна ознака того, що у майбутньому він відставатиме й у силі-силенній інших речей (я у його віці малював дуже добре), то нам не залишається нічого іншого, як із цим змиритися. Я починав розуміти, що мати дітей означає також постійно наражатися на можливість приниження.

Нора і пані А. слухали мене, склавши на грудях руки. Потому без слова (тож про їхні наміри я навіть не здогадувався і не міг їх зупинити) вийшли з дому і попрямували до садка Емануеле, а там в один голос, наче донька з матір’ю, стали вимагати, щоб ті малюнки негайно познімали. Додому вони прийшли з переможним настроєм — гнів, правда, ще не перекипів — і нагадали мені двійко ведмедиць, які повертаються до лігва після кривавої сутички з вовчою зграєю, що загрожувала ведмежатам.

Проте з плином часу порівняння з однолітками непокоїло нас дедалі сильніше, і такі-от репресивні заходи вже не мали належного ефекту. Емануеле пішов у другий клас початкової школи, а ще плутав літери «Ь» і «d», «праве» і «ліве», «до» і «після»; мені це видавалося просто нестерпним.

— Ти не можеш цього стерпіти, бо маєш обмежене уявлення про розум, — заявила якось Нора. — У нього чудова фантазія. Але ж для тебе і твоєї родини це нічого не значить, чи не так? Для вас існує тільки непогрішність у навчанні.

— А як це пов’язано з моєю родиною?

— Двоє антропологів та їхній нащадок-фізик із найвищими у школі оцінками і журнальними публікаціями. Скажи вже правду, зізнайся: через те, що твій син — не геній у математиці, ти почуваєшся приниженим.

Ех, тут вона мала рацію, бо почасти так і було. Проте того разу я відповів навмисне уїдливо:

— На жаль, схильність до математики передається генетично.

Нора похитала головою:

— І йому тяжко не пощастило успадкувати її не з того боку, що треба, так?

І ось чергового суботнього ранку ми з Емануеле знову готуємося до протистояння; це найнеприємніший для нас обидвох момент цілого тижня. Сидимо у вітальні за столом, який Нора замовила в одного зі своїх дизайнерів у Бельгії, а