Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Хоч і скупими були звідомлення про чоловіка, Ганна все ж знала, що він живий, а відтак навідається додому, як трапиться нагода. Чигиринцям, що поверталися від червонокозаків, уже наділяли за Горою землю, навіть по десятині. І Ганна та Оксана, що розродилася двойнею – Петрусем і Мотею, тішилися, чекаючи чоловіків.

По Чигиринщині та Черкащині ще вешталися рештки загонів Григор’єва, з ними воювали Залізняк і Ворушило, як і з Тютюнником, Чучупакою та Коцуром. В місті вже правили червоні Ради, але влада їхня, як і комдібів, не була відчутною, бо над ними стояли тінню чекісти в ревкомі, які становили фактичну владу в повіті. Нужда ходила містом, забираючись у хати, вимітаючи все припасене й приховане, обсідаючи родини злиднями, обгортаючи люд безпорадністю, відчаєм і зневірою, знесилюючи навіть дужих та працьовитих.

Одного дня від Палазі вернулася в сльозах Карпова сестра Домашка, їй услід другого дня прийшов додому від Килини Гриць, принісши трохи гречаного борошна і пляшечку олії.

Відвідавши батьків, Ганна впевнилася, що і їм пережити зиму буде ні з чим. До всього її Гриць став харкати кров’ю. Здавалося, прийшов кінець. Ганна вже не знала, куди кинутись, як от перед самою весною в хату зайшли двоє незнайомців: чоловік і жінка, Ганна не раз бачила їх у місті.

- Добридень тобі, молодице! – привітався, оглянувшись неквапливо по хаті, чоловік. – Ти будеш Янчукова жона?

- Його… А хіба що? – не знала, що й думати, Ганна.

- З комбіду ми, - показав чоловік на супутницю. – Прийшли дізнатися про твоє життя-буття. Може, чимось зарадити треба? – направився він до столу з якимись паперами. – Дітей же в тебе сімко?

- Сімко та ще хвора чоловікова сестра… Чим же ви нам можете зарадити, коли самі небагаті? – обдивлялася господиня вбого одягнених гостей.

- У нас наказ повіткому і міськради списати всіх міщан, що мають покрайню нужду.

Записали про дрова, пшоно, борошно, картоплю, олію, обдивилися недобудовану хату і комору, поспівчували і пішли. Ганна провела їх до ворин, побачила, що вони направилися до Оксани, і побрела в розпачі в хату, як у домовину. Велика сім’я зустріла її мовчки. Гриць і Домаха лежали в одній постелі ледь живі, решта голодними очима просила їсти. Вона пішла в чуланець та принесла їм кусень макухи на всіх. Тодосько довго колов його ножем на дев’ять купок на рушнику і потім роздавав кожному. Одну Ганна загорнула в полотнинку і ледь змочивши того смоктуна рештками олії, всунула в жадібні уста Лідуні…

З комбіду до них того ж таки тижня приїхали фірою і скинули під двір двоє міщат картоплі, торбу пшона, пляшку олії, п’ять гарбузів, ще й добрий оберемок обрізків дров, аж Ганні подих радістю забило, як все те внесли у двір із погоничем.

- Ревізували у Січових, - шепнула їй молодиця, - та ще АРА трохи переслала.

- У Січових?! – злякалася Ганна, кинувши очима на чоловіків, не знаючи, що то за АРА.

- Не дивись на нас, молодице, а випорожняй хутчій начиння та розписуйся ось, - промовив комбідовець, роздивляючись якийсь папірець.

- Чи й Оксані щось завезете? – повела вона рукою у бік обійстя зовиці.

- Підкинемо дещо і їй.

- Чим же ми віддячимося вам?

- Не тепер, то в четвер, колись віддячитесь, - вимушено посміхнувся той. – Як буде скрута, веліли передати, щоб приходила в міськраду до голови, - пом’якшав він.

- Спасибі вам, люди! – лише й спромоглася Ганна сказати навздогін. – Спасибі тим АРА!..

- Мізерія того привозу, діти, - носячи до хати, їла його очима.

Зразу ж запалила сушняк у печі і зібралася варити картоплю. Казан, як на зло, довго не закипав. Згадала, що привоз ревізовано у Січових, і радість її поволі померкла, адже Січові лише тиждень тому передали їй і картоплі цеберко, і пшона вузлик, і квасолі та сої по склянці. Мучило її сумління і тоді, як діти, обпікаючись, жадібно їли бараболю прямо з лушпинням. А хворі Домка з Грицем, як їх Ганна не припрошувала, так і не покуштували своєї пайки.

Навесні після більшовицької “експріації” люди ходили тінями, жебраючи і вмираючи на вулицях, у хатах та дворах. Ганнині батьки теж пухли, живучи буряками, гарбузами й жолудями, перемеленими на жорнах із кукурудзяними качанами. Тодосько навідував і Дарку, і Палазю, сім’ї яких не голодували смертельно, як і Килинина, бо їх рятували корівчини, що під весну потелилися і тепер давали молоко. По скресанні Тясмину Тодосько став ловити ятерями і вершами рибу, але коли в зимі він вичерпував з ополонок хваткою і по декілька десятків за день, то тепер їх було куди менше. Згодом появилися спершу спичаки, їм услід - жалива і щавель, на додаток Тодосько копав попідтинню дику ріпу, тож Ганна почала варити “борщі” з парою картоплин, живці з яких вирізувала і садила на грядці.

По місту ходили чутки, що вислану з Америки поміч їм, голодним, чекісти відпровадили на Петроград і Москву…

Вже звесніло, як Ганна дізналася, що Левко вернувся з війни ще в зимі, і дуже дивувалася, що той її не навідав та не дав про себе знати. Говорили, що він дуже понівечений, а в шпиталі до того ж захворів тифом та надбав якусь гилу в правій пахві, що тепер він зовсім білий і дихає так тяжко, що навіть на віддалі чути хрип, свисти й булькання в грудях. Ганна пішла б до нього, так із порожніми руками незручно, а по правді, і ходити їй, пухлій, бракло сил. Рідних рідні не відвідували, то що вже мовити про чужих? Та й бачився він із Карпом, як запевнила її Міхалева Броня, більше року тому.

Але якогось дня нежданно-негадано Левко сам завітав до Янчуків.

- Даєш-таки, слава Богу, раду своєму кагалові? Живеш? – і запитував, і стверджував він, присівши в хаті