Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

правдою, а що вигадкою, Ганна не знала, бо й оті назви були їй далекими, і причини війни незрозумілими. Леся пояснювала Ганні, що там на Кумі живуть також українці і наша поміч їм – свято-шляхетна. Та частіше Ганна згоджувалася з більшістю -  засуджувала війну, бо в місті після продзагонів пограбовані ненавиділи “чеківстів”, а червоних козаків обзивали голодранцями, що допомагають жидам і кацапам. Втрачали пошану через продзагонівців і комбіди.

“Хай би вже зневажали ті Ради багатії, а то ж і рядові міщани з ними, - роздумувала не раз Ганна на самоті. - Кому вона потрібна, ота революція, як не бандитам всяким, неробам, розбишакам та різним зайдам, що хочуть в Україні жити дарминою, відмовившись дбати про свої краї і добробут удома, нацьковуючи наш люд на міжусобство”. Жидів вона не згадувала, бо ті, кого знала, були людьми працьовитими, чесними, мали такі ж, як вона, орави дітей і не меншу нужду, мешкали в халупах і халабудах, торгували в ятках чи баришували. Ганна не розуміла лише, чому й вони, як Леся і Килина, заступалися за якусь “робітничу опозицію”.

“І Шимон та Лейба, і Міхель та Берко, і вдова Сара, - що вони людям заподіяли, живучи у місті з дідів і трудячись?” – згадувала Ганна привітних, співчутливих і навіть помічних їй людей.

Якось після зустрічі на ярмарку із Сарою Ганна почала думати, що цього року їй ніяк не обійтися без допомоги. Близилася осінь, а в неї їстива було всього на пару місяців, і сестра Килина передала, що лише Гриця утримуватиме, а більше нічим не зможе зарадити Ганні. Картоплі у батьків вибрали всього шість мішків, чотири з них забрала Ганна, а їй потрібно не менше десяти. А тут ще найменша Карпова сестра Домашка, що тимчасово жила у сестри Палазі, ридма запросилася до Ганни, бо там продзагонівці забрали все збіжжя.

Дивно Ганні, бо в Палазі є своє молоко, а Домашці, хворій на сухоти, як без нього обійтися? І те сказати: рідна ж сестра вона Палазі! А Ганна їй хто? Невістка – чужа кістка, хоч, Бог свідок, Ганна щиро любить і шанує її, більше за рідних сестер та братів. Домашка, правда, осуджує її за дітей, певно від заздрості. А як те обійдеш? Живий же живого хоче! В останню ніч торік, як Карпо таємно прискочив, - як із хреста знятий, занужений, напружений, як струна натягнута, - як було його не підпустити?! Чоловік же він, а вона жінка! І Лідуня отак народилася, і тепер вона на людський докір зачатою ходить, як і Оксана, - не відають про відвідини Карпа, то й бозна-що плещуть про неї. Оксані те, як вона каже, “до одного місця”, а Ганна не вміє і не може знехтувати людські пересуди. 

Добре, що Лідуня вродилася русяво-світлою, голубоокою і лицем геть схожою на Карпа, а то б не знати як вона все пояснювала цікавим та лукавим чи й самому Карпові. А було та було тих докорів! “У Ганни чоловік, як невидимка, - не раз чула вона за спиною, - і за революцію воює, і дітей уміє зачинати на віддалі.” Ганна шарілася і вдавала, що не чує злостивців. Десь глибоко в її свідомості ховалося виправдання, що додасться їм із Карпом на зайву дитину  зайвий наділик землі.

Може, й тому Ганна трималася з людьми на віддалі: привітається, як заведено, та й швидше до справи, а кінчить її, то й бувайте здорові, бо чого там розпатякувати? Отак розгубила поволі колишніх подруг своїх, - інші інтереси появилися, то й інша приязність пов’язалася. А назагал, вона була самотньою, як майже всі люди тепер, бо боролись за вижиття. Адже у краї йшла, як на гармані отому, рік за роком війна, сіючи нужду та горе. Лише по великих святах у церкві й бачилися люди…

Здружилася Ганна з перевесницею Варварою, що бозна звідки взялася в Чигирині ще у сімнадцятому році, коли вона ходила коло поранених у шпиталі, а та була сестрою милосердя. Варвара тоді прив’язалася до неї і стала рідніша рідної: допомагала в роботі, ділилася всяким їстивом, навіть додому приносила то хліб, то борошно, то одяг сякий-такий, навіть гроші, як узнала, що Карпо, вернувшись із однієї війни – царської, подався на другу – червонокозачу, за революцію. А Варвара хворіла революцією.

Леся, що також милосердила тоді в шпиталі, душі у Варварі не чула, була з нею нерозлучною, водила її до себе додому на ніч, бо обидві вчилися в однім університеті і мали багато спільного в мові, у поведінці, смаках і поглядах. Варвара, хоч і недовго була тоді сестрою, лишила в душі Ганни приємну згадку, як людина добра, працьовита, у дружбі щира й приязна, а головне – співчутлива й милосердна. Перед тим, як десь щезнути, вона принесла Ганні валізку солдатської білизни, кусень мила і вузлик цукру, що не мали тоді ціни. А вислухавши про Карпа все погане з вуст Ганни, докорила їй, запевнивши, що війна за революцію необійдна, а Ганні треба потерпіти, бо після злигоднів і добробут колись настане.

Пішла з допобаченням, та й зникла, і сліду не лишилося. Марно було щось дізнатися про неї. Вдова, у якої вона мешкала, тільки охкала та руками сплескувала від жалю за своєю “проживалкою”…

З часом Ганна поволі стала забувати Варвару у горі, бідах і лихах, в клопотах, у постійних нужді та напівголоді. Правда, та ще іноді нагадувала про себе вістками з Умані. Якось вона передала колишнім солдатом, що Карпо і Пилип після взяття Армавіру переметнулися з Тамані із отим же Жлобою та ще із якимось Кулішем аж до Південного Буга, підпали там під Приймака, Якіра та Котовського і воюють проти Петлюри і поляків, що Карпо здружився із земляком Матвієм Василенком та жидом Мінцем, і ті його в обиду не дадуть. На прощання солдат сказав, що Карпо й Пилип були тяжко поранені й контужені, – не дарма Ганні погані сни снилися! – але вже поправилися і стали в стрій, що Карпо очолює малу розвідку. Ганні пригадалося, як той щось торочив їй про Карпового хреста від царя, і вона кинулася до скрині, де таки знайшла його, закушканого в ганчірочку, обдивилася уважно і завернувши  знову