Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Попри втому проспала я недовго. Увесь час крутилась в ліжку, почуваючись водночас і знесиленою, і розгубленою. Провалювалась в коротку дрімоту, а тоді раптом схоплювалась — видавалось, що чую за вікном вовче виття. Але надворі все було спокійно — неба за хмарами не видно, та сніг не падав; горіли вогні по периметру села, з верхнього поверху будинку Кияна я бачила, як походжали вартові на башточці.

Моє ліжко було якраз біля вікна і тому я довго сиділа, підтягнувши коліна до грудей та обхопивши їх руками, і дивилась надвір. А ніч усе не бажала завершуватись.

Зрештою, десь над ранок я таки забулась важким сном на кілька годин, а коли прокинулася, то почула, як челядь вже порається поверхами нижче, але в сусідніх кімнатах, де розташувались Тарас та Анна, досі було тихо.

Я встала, умилась та зачесалась, а тоді одяглась. Тихо вийшла в коридор і пройшла спершу до Анниних дверей. Легенько постукала — але відповіді не було. Натиснула на клямку і зайшла досередини.

Стожар спала, згорнувшись калачиком, на великому, встеленому хутром, ліжку. Вві сні її магія зберігала свої властивості — волосся лишалось рудим, а обличчя трохи відрізнялось від справжнього. Золотаві пасма вкривали подушку, мінячись вогняними кольорами в світлі ранкових променів. Вона була гарною і такою спокійною, коли спала. Теперішня тепла врода створювала довкола дівчини ореол беззахисності. Ми відрізнялися — хіба б не мало мені бути від цього комфортніше? Та ні, несподівано я спіймала себе на думці, що оскільки ми тепер на землях, що ворожі Стожару, її справжня, холодна краса більше б пасувала дівчині.

Напевне, відчувши мій погляд, Анна прокинулась. Смішно потерла очі кулачками і поглянула на мене.

— Доброго ранку, — мовила без посмішки, але доброзичливо.

— Чому твої двері не зачинені зсередини? — спитала я похмуро.

— О, — дівчина ошелешено роззирнулась. — Вчора я була така втомлена, що якось... не подумала про це. Просто завалилася спати.

— Більше так не роби. Пильнуй щомиті, зрозуміло?

— Так.

Я підійшла до вікна і визирнула надвір. Село вкривала біла ковдра — схоже, коли я спала, його не оминув снігопад. Люди метушилися, прогортаючи стежки в неглибоких заметах. Біля воріт я побачила кількох сервусів на варті та дві знайомі постаті. Тигран виглядав похмурим, як грозова хмара. Я посміхнулась, знаючи, що з такої значної відстані лише він своїм гострим зором це побачить.

— Стожаре, ходи-но сюди. Дикуни мають переконатися, що з тобою все гаразд, — мовила я, поглянувши на неї.

— Не називай їх так, — холодно відказала Анна, а тоді встала і, зіщулившись від прохолоди, що панувала в кімнаті, де вже давно не горів вогонь в каміні, підійшла до вікна. Сорочка з цупкого полотна не надто її зігрівала. — Обов’язково треба було відсилати їх звідси в якісь казарми?

— Так. Бо в домі господаря сервусам не дозволили б ночувати, а я не настільки жорстока, аби лишити їх надворі на всю ніч. Тільки не махай їм так життєрадісно, як зібралась, — хтось побачить, то неправильно зрозуміє.

Анна гостро глянула на мене, але стрималась від репліки. Підійшла до вікна і подивилась в сторону воріт. Я побачила, як її обличчя освітилось тихим спокоєм. Тигран теж одразу позбувся похмурості.

Які відносини їх пов’язують? Це просто дружба чи щось інше? І яким боком тут ще й Тарас?

— Одягайся, Анно, і ходімо снідати. Наскільки пам’ятаю, в цьому домі день починається рано — Ліса страждає від безсоння і мучить від світанку всіх довкола. А я йду розбуджу твого друга.

Тарас також дверей не зачинив — я постукала і одразу ж натиснула на клямку, щоб перевірити. Але він вже не спав — сидів одягнений на ліжку, дивився у вікно. Коли я зайшла, поглянув на мене. В його очах промайнув незрозумілий вираз. Гадаю, це його повсякчасне дивування пов’язано з тим, що я така ж зовні, як і Стожар.

Знаючи, що зі мною Тарасові не варто прикидатись глухим, бо він і так не зрозумів би жодного слова белатською, я просто мовчки підняла брови, запитуючи, як він. Хлопець легенько повів плечима, не знаючи, що і як відповісти. Не маючи бажання вигадувати нові фрази в нашій недолугій німій розмові, я вказала на двері. Саме в цю мить сходами нагору піднялась служниця — щоб покликати нас до трапезної. Ми ще трохи почекали, коли приведе себе в належний вигляд Анна, і всі троє пішли донизу.

— Після сніданку піди й відшукай своїх рідних, — мовила пошепки Стожар, коли ми вже доходили до трапезної. Я поглянула на неї — погляд різноколірних очей дівчини був спокійним. — Я бачила вчора почуття белатів. Вони прагнуть мені вгодити. Все тут буде добре.

Я кивнула, не вагаючись.

— Скажи, що хочеш оглянути село. І хай тебе поведе якийсь панич. Гадаю, однозначно це буде Баско, — сказала, а тоді додала ще тихіше: — Можеш його подражнити, я завжди зневажала цього покидька. Вийдемо разом, а надворі до вас приєднаються Либідь та Тигран. Тоді я буду певна, що ви в безпеці.

— Добре.