Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Сніданок минув спокійно. Всі ще були трохи сонні та ліниво жартували. Тепер Анна більше мовчала й слухала. Дарвенхардців не було — та я знала, що вони з’являться пізніше. Аби бути певними, що все гаразд. А ще ж Орій захоче дотриматись обіцянки оглянути Тараса.

Наприкінці трапези Анна поглянула на Кияна:

— Чи не заперечуватимете, пане, якщо ми з братом трохи прогуляємось вашим селом? Я не знаю, як довго ще чекати Златодару та Всевлада, і боюсь померти від нудьги. За останні тижні я звикла жити в русі.

— Так, звичайно. Думаю, Баско з радістю погодиться показати Вам околиці, — мовив Киян, поглянувши з гордістю на сина. Той не зумів приховати тріумфу в погляді зеленавих очей. Рукою мимоволі пригладив коротке русяве волосся.

Молодші брати виглядали роздратованими.

Слуги принесли усім теплі плащі і ми вийшли на морозне повітря.

— Я також трохи перейдусь, але сама. А Ви можете взяти з собою наших сервусів, — мовила я до Анни, коли ми вже наблизились до воріт, де виструнчилось кілька незнайомих воєнних, а серед них і Либідь з Тиграном, хоч в своєму одязі вони яскраво вибивались із маси.

— Запевняю Вас, Ханно, тут цілком безпечно, — мовив Баско, дивлячись на мене з сумішшю поваги і цікавості.

— Не сумніваюсь, проте...

— Ханна охороняє нашу сім’ю вже тривалий час і знає, як легко я втрапляю до різних дурнуватих і неочікуваних ситуацій, — мовила, засміявшись, Стожар і махнула ручкою, майже торкнувшись коміра Баскового плаща. Той зачудовано провів поглядом її пальчики. — Хай їй буде спокійніше, Ви не проти? Ці двійко геть не нав’язливі. Будуть іти на віддалі.

— Як панна забажає, — стенув плечима юнак, хоч явно і не був у захваті від того, що крім глухонімого брата його з Анною будуть супроводжувати ще й двоє пильних охоронців.

— Дякую, — посміхнулася дівчина, а тоді звернулась до Тиграна та Либеді: — Чули, ви? Триматись на відстані, щоб не дратувати пана Баска.

Звичайно, сервуси не заперечили, а я першою вийшла за ворота, ледь стримуючи посмішку.

— Ваше обличчя видається мені знайомим, Ханно. Ми раніше не зустрічалися? — наздогнали мене слова Баска, сказані приязно. Але спина моя враз скам’яніла під його поглядом. Я зупинилась і озирнулася на панича.

— Так. Я бувала в цих краях. Дуже давно.

І пішла, не чекаючи його наступних реплік. Втім, Баско, схоже, не міг пригадати, де ж саме ми бачились. А якби й пригадав... не наважився б навіть висловити своє припущення вголос.

Я пам’ятала, звісно, де стоїть мій дім. Та пішла спершу трохи західніше, аби не вертатись до пам’яті навпростець. Хотілось освіжити голову і зрозуміти, що ж це за світ тепер довкола такий. І свій, і геть чужий.

Я зустрічала рабів, що йшли, схиливши голови, і не могла впізнати їхніх облич. Бо коли наближалась — усяке живе намагалось завмерти, заховатись, стати якомога непомітнішим на моєму шляху. Знала, що виглядаю, як кошмар їхніх життів. Як ті, інші, мої побратими, що завше були тут, карали, вбивали за непослух, могли прострілити одразу кількох однією стрілою. Тільки поодинокі, худі, як і їхні господарі, пси дерли горлянки, зачувши чужу людину в чорному. Але мені було на них байдуже. Я минала хати, роздивляючись довкола. Згадувала, хто де живе — адже колись знала усіх. Але так і не могла впізнати нікого. Надто довго, надто наполегливо стирались вони з моєї пам’яті. Усі ці люди. Усі ці зчорнілі жінки, чию молодість та юність я ще застала. Як хрускотів сніг під підошвами чобіт, так із хрускотом і криком колись вирвалась і полетіла птахою з вікна Сколісу моя пам’ять і любов до Далекого. Я ж так довго не могла пригадати, як звуть мого брата. Тоді, в тих сірих стінах, аж доки мене не привів до тями своїми поцілунками та ударами батога Всевлад. Я ж так довго не могла пригадати... що тепер це просто неважливо. Я не можу згадати, хто всі ці люди, бо вони давно перестали бути для мене важливими. Я більш не метейка. Я точно... я точно не патрійка. У мене немає почуттів до цього місця.

Тільки до кількох... кількох людей. І час дізнатися, чи вони...

— Прекрасна смерте, — пролунав за моєю спиною голос.

Я завмерла. Саме зайшла між двох старих, давно закинутих хат, аби скоротити шлях до вулиці, на яку наважилась нарешті попрямувати. Тут не було людей і я не чекала, що хтось опиниться позаду. Це ж як мала дарвенхардка замислитись, аби не почути кроків метея?

Отже, хтось тут таки є. Я шукала його, а він знайшов швидше.

— Я впізнав тебе. Ти можеш убити мене за це, але я не можу змовчати про те, що впізнав тебе, — мовив він вже тихіше.

Я повільно обернулась. Видалось, наче небо на мить впало, накривши нас обох. Але то тільки розсіяне сонячне проміння освітило знайому постать.

Він стояв за кілька кроків від мене. Молодший всього на рік. Широкоплечий, хоча й худорлявий. Чорне, як воронове крило, волосся коротко