Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

— Чого вуха нашорошив, слухаєш цього хлопчиська? Паняй вперед!

Валка рушила на хутір, за ним — заторохтіла підвода Забрьох. Миколка з Христиною залишилися стояти перед хутором.

Бурсак, глянувши їм услід, сказав:

— Гаразд, заночуємо тут. Я піду у ліс по хмиз, щоб вогонь розвести, а ти принеси сіна з тієї копиці, — показав пальцем, — м’якше буде спати.

— Ні, — відказала Христина категорично.

— Дивний ти якийсь, Харитоне... Чому — «ні»?

— Тут не можна нічого ні у кого брати і нікому нічого давати. Я вам усім про це розповідав.

— Гаразд, я тобі вірю, — погодився Миколка. — Але ж сіно...

— Ще невідомо, хто його сюди поставив і для чого. Ти парубок міський, а я — виріс у селі. Ще не було сінокосу. Та й кому його тут косити?.. Всіх нечисть викосила...

І враз копиця, наче жива щось забубоніла до себе, встала на «ноги» і, бурмочучи, пішла до лісу. Обоє ошелешено дивилися на це. Коник Миколки здивовано відсахнувся, фиркнув і переглянувся з господарем, мовляв, оце таке...

— Я так розумію, тут навіть хмизу не можна брати? — почав усвідомлювати, куди вони потрапили, Миколка.

— Ліпше нічого не бери. Ти ж бачив, що за цим приховується...

— Знаєш, Харитоне, тепер я тобі вірю. Я за своєю волею ні за які гроші сюди б не поїхав після твоєї розповіді. Але Лісова Князівна мені сказала, що це — мій шлях. Тому я повинен пройти його до кінця.

— Ти мені розповіси про Лісову Князівну? — поцікавилась Христина.

— Гаразд, сідай поруч і слухай... — сказав Миколка, всідаючись під тином і повів свою розповідь...

І розповів Миколка про те, як він поцілував Князівну, як вона взяла його служити, про Буркотуна, якого двічі визволяв від чар повітрулі...

А тим часом валка під’їхала під хату, з котрої долинали звуки музики і гуляння. У віконцях видно, як сновигають у світлиці тіні, лунає сміх, грають цимбали, бухкає бубон і витьохкує сопілка. Лунають вигуки: «Будьмо!»

Гер Шмальц спішився. За ним — увесь загін. Коноводи з обозу прийняли у вояків коней і прив’язали до возів. Лучники скинули свою зброю, піхотинці поспирали алебарди на полудрабки і, підкручуючи вуса та поправляючи шапки, зібралися завітати у гості на гуляння. У командора масно блищали очка, він задоволено поправив вуса. Проте вони не піддалися — щітка щіткою. Шмальц на те не зважив і наказав:

— Нумо, панове, ходімо глянемо, що там за гульня без нас! — І кинув через плече до кухаря: — А ти візьми діжку з медом, пригостимо хлопів, — очі весело забігали. — Бачу, й молодички там є славні! Вперед, майне делібте кріга!*******

Вояки, котрих залишилось не більше тридцяти, задоволено загули. Усі вони — як один — у шапках, з вусами. Тільки лучники поміж ними, як щиглики, худі та довгоногі, з іспанськими борідками. Аж тут — знову на них війнуло вітром, наче смерчем, поскидало шапки, і вмить у всіх волосся настовбурчилося, а вуса поробилися, мов у пацюків. Та вояків і це не насторожило, вони наче збожеволіли — очі дивилися вирячкувато, вуста кривилися, й вигляд у них був, немов несповна розуму. Вони підняли свої шапки, подивилися один на одного, зареготали і пішли услід за своїм командором. Вояки підбадьорювали один одного, поплескували по спинах. Після довгої мандрівки хотілося розваг та веселощів. Услід за ними покотив бочку з медом кухар.

Гер Шмальц першим підійшов до дверей, прислухався. За ними не перестають лунати шум, тупіт закаблуків у танці. Командор вкотре спробував підкрутити вуса і розчинив двері...

А Параска з Іваном сторожко увійшли на подвір’я сестри. Тут все зруйновано — розбиті лави, стіл, повалені дерева.

— Ти ба... — простягнув налякано Іван. — Наче військо москальське пройшлось... Параско, голубонько, ходімо звідсіля. Дивися, що робиться.

— Та я тому, хто це наробив, миттю руки-ноги повикручую! — по-бойовому заявила Параска і погрозила комусь кулаком у ніч.

— А як це — тії, бузувіри-песиголовці? — не вгавав Іван.

— Цить! Не поминай при ночі нечистих. Щоб потім мені не довелось од них відбиватись.

Та раптом у вікні хати — наче хтось проніс вогник свічки.

Параска помітила це, збуджено штурнула Івана ліктем, що той аж крякнув і заточився.

— Глянь, хтось є вдома! А ти боявся, лайдако! То сестронька моя люба.

Вона кинулася до хати, відчинила двері... Та враз в очі вдарило світло, у вуха — музика, окрики. У Параски від подиву очі полізли на лоба. Тут тривала гульня. За щедро накритими столами сиділи хуторяни і радісно бенкетували. На столах — печеня, хліби, смажені ковбаси, копчені шинки, каші в глечиках, кров’янка кільцями, мед-пиво в кухлях. Їж, пий од пуза! Іван, виглянув з-за спини Параски і аж облизався. Аж гульк, протягуючи руки для обіймів і пританцьовуючи, з-за столу вийшла сестра Варварка.

— Парасонько, голубонько, а у нас тут свято, гуляємо, — радісно повідомила Варварка, пританцьовуючи на місці.

Параска здивовано, але радісно потягнулась до сестри і запитала:

— Яке ж у вас свято, Варко?

— Моє свято, сестронько! Моє! Поминки по мені!

І пустилась у танок, мов божевільна. За