Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

у простого служки така пухкенька і м’яка шкіра, наче у якоїсь панночки?.. Але відігнав від себе ці думки і приєднався до валки вояків. У тих же був настрій геть не бойовий.

Валка вишикувалася і потяглася дорогою Чорним Лісом, але між вершниками точилися розмови вже не такі хвалькуваті, як за обідом... Шляхтич Корито, здоровий і п’яний, звернувся до свого сусіда на розспів:

— Пане Дуля, як вам здається, чому, як тільки ми закінчили трапезу, наш командор гер Шмальц зробився такий, мов дурних грибів наївся?

— Скажу вам так, пане Корито, — відказав Дуля, — у мене в самого кишки від страху на волинку грають. Щось тут не те. Мабуть, хлопчисько не збрехав. Дух нечистий тут водиться. Хто б іще підкинув до казана усю ту гидоту, як не дідько? Наш кухар, пан Бляха, самому ясновельможному гетьманові каші варив! То з якого дива він нам помиї готував би?

Збоку до них під’їхав пан Будзь і стиха промовив:

— То я, благородні панове, пропоную потихеньку дезертирувати.

Дуля повернувся до Корита:

— Що ви, пане Корито, скажете на пропозицію пана Будзя?

— А я хіба що? — знизав плечима Корито. — Пан Будзь має здоровий глузд. Тож потихеньку можемо й відстати... А там — коням шпори в боки, та й приєднаємося до війська пана гетьмана іншою дорогою! Либонь, ліпше шляхетною смертю полягти в бою, ніж від погані лісової головою накласти.

Дуля обвів шляхтичів поглядом і запропонував:

— То, прошу панів, даємо драла?..

Усі троє, згоджуючись, кивнули.

І трійко відважних шляхтичів потихеньку відстали від валки. Вони зупинились на повороті, зіскочили з коней і взялися поправляти упряж. Та тільки колона зникла за повтором, хвацькі вояки скочили на коней і тільки їх бачили — за ними аж закурилось.

У лісі вечір настає швидше... Сонце вже заховалось за дерева, аж попереду завиднівся Чорний Хутір. Параска на возі звелася на коліна, щоб роздивитися, що там попереду. Та було схоже на те, що «Харитон» розповів правду. Здалеку виднілися почорнілі хатки, повалені дерева. Колона насторожено підходила ближче й ближче до хутора... І враз Шмальц підняв руку, валка зупинилась, не заїжджаючи в хутір. Стихло тупотіння коней, людських ніг, скрип возів, замовк гомін. Запала мертвотна тиша. Люди нашорошено вслухались у цю тишу, наче сподівались почути якісь добрі новини.

— Матір Божа! — не витримала Параска. — Невже справді нечестивці тут завелись? А де ж моя сестричка?

На що Іван відказав тремтячим голосом:

— Може, то вона сама й лютувала?

— Та щоб тобі луснути, свиняча морда! — скипіла Параска.

— Не хотіли мене послухати... — дорікнула Христина. — Тепер матимете пригоду! Що цієї ночі станеться, подумати страшно.

— Та не бійтесь, — заявила Параска по-бойовому. — Хрест Святий та Божа Матір з нами!

Іван, оглядаючи валку, зауважив:

— Ти ба... А вояків усе менше й менше. Схоже, панам воякам не подобається наша кумпанія...

Командор Шмальц набував усе дурнуватішого вигляду. Волосся так і не вляглось і стирчало з-під шапки у різні боки. Валка хвильку постояла. Шмальц, вслухаючись, стиснув боки коня, і той легкою ходою пішов уперед. І враз із хутора долинула бадьора музика та веселі крики. Попереду, в кінці хутора, з’явились якісь непевні вогники. Схоже, на хуторі хтось гуляє...

Шмальц почув це, його очі водночас радісно і божевільно спалахнули, і він повернувся лицем до своїх вояків:

— Ну що, майне камарадн[6], бачу кілька відважних лицарів дезертирували. Залишилися найвідважніші. Тільки не можу зрозуміти, чого вони так злякалися? Клятий хлопчисько наплів небилиць, а вони напудили у штани!

Вояки обережно, не так, як раніше, зареготали.

Шмальц, вказуючи нагаєм на хутір, заявив:

— Он, бачите, на хуторі народ веселиться. Тут ми й заночуємо, панове. Поїхали.

Валка неохоче, знову спроквола зарипіла колесами, загомоніла, затупотіли коні та люди. Миколка від’єднався від війська і повернувся до воза Забрьох, саме коли Параска наказала Іванові:

— І ти рушай, ледащо!

Іван знехотя потягнув віжки, і тут Миколка повідомив:

— На хуторі є люди, там музика та веселощі.

— Ви як собі знаєте, — заявила Христина, — а я туди не піду. Раз побував в гостях, більше не хочу.

Параска здивувалась:

— Хто б це там гуляв? Справді дивина... На хуторі десять хат, може хто в гості заїхав? — І скомандувала Івану: — Рушай за вояками.

Христина зіскочила з воза і рішуче сказала:

— Ні! Я не поїду.

Миколка зіскочив з коня, став поруч.

— Коли так, то я залишуся з тобою. Щоб тобі не так страшно було. Тим паче, гер Шмальц наказав мені за тобою пильнувати.

— То й пильнуй! Тільки знай, що мене ніхто з нечисті не зачепить, а усім вам може бути дуже погано.

— Ти ба... — пробубнів Іван.

Та Параска не любила зупинятись на півдорозі, й