Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

class="book">— Я завжди тебе кохав, — почав він. — У мене були інші жінки, але я завжди кохав тебе. Возив із собою той медалик, сподіваючись, що одного дня таки поверну його тобі й наважуся сказати «я кохаю тебе».

Усі дороги світу знову вели мене до тебе. Я писав листи й зі страхом відкривав кожну твою відповідь, адже в одній із них ти могла сказати, що зустріла когось.

Саме тоді я й почув заклик до духовного життя. Або краще сказати: я прийняв цей заклик, бо завжди, як і в тебе, він лунав у мені від самого дитинства. Я відкрив, що Бог надто важливий у моєму житті і що я не буду щасливий, якщо не піду за своїм покликанням. Образ Христа був у кожному з бідняків, яких я зустрічав по світу, і я не міг цього не бачити.

Він замовк, і я вирішила не квапити його.

За двадцять хвилин він зупинив машину, і ми вийшли.

— Ми в Лурді, — сказав він. — Треба тобі побачити це ще й улітку.

А я бачила тільки порожні вулиці, зачинені крамниці, готелі, центральні входи яких були забрані сталевими ґратами.

— Шість мільйонів людей приїжджають сюди влітку, — захоплено додав він.

— Як на мене, це — місто-привид.

Ми перейшли через міст. Просто перед нами була величезна залізна брама з фігурами ангелів по боках, одна з її ворітниць була відчинена. І ми ввійшли.

— Розповідай же, що було далі, — попрохала я, хоча щойно постановила собі не наполягати. — Розкажи про образ Христа в людях.

Я помітила, що він не хотів продовжувати розмову. Можливо, ні місце, ні час не були слушні для цього. Але якщо він уже почав, то мусив закінчити.

Ми попрямували просторою алеєю, обабіч якої тяглися засніжені поля. Попереду вдалині я побачила обриси собору.

— Продовжуй-но, — повторила я.

— Далі ти вже знаєш. Я вступив до семінарії. Першого року я благав Бога допомоги, щоб моє кохання до тебе перетворилося на любов до всіх людей. Другого року я відчув, що Бог дослухається до мене. На третій рік, хоча смуток мій був ще дуже великим, я вже мав упевненість у тому, що це кохання перетворювалося на милосердя, молитовність та поміч усім нужденним.

— Тоді навіщо ти знову почав мене шукати? Навіщо знову розпалив у мені це полум’я? Навіщо розповів мені про вправляння з Іншою та розкрив очі на мізерність мого життя?

Слова мої лунали безладно й тремтливо. З кожною миттю я бачила, як він усе ближчає до семінарії і даліє від мене.

— Навіщо ж ти повернувся? Навіщо оповідаєш мені цю історію допіру сьогодні, коли бачиш, що я вже починаю кохати тебе?

Він трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Ти скажеш, що я верзу дурниці.

— Не скажу. Я вже не боюся здаватися смішною. Ти навчив мене цього.

— Два місяці тому мій настоятель попросив мене піти разом із ним у дім жінки, що померла, заповівши всю свою власність нашій семінарії. Вона мешкала у Сен-Савені, й настоятель мав зробити опис її речей.

Собор усе ближчав. Інтуїція підказувала мені: щойно ми підійдемо ближче, усі розмови припиняться.

— Не переривай розповідь. Мені належиться пояснення.

— Пригадую мить, коли я увійшов у той дім. Вікна виходили на Піренейські гори, і сонячне сяйво, посилене блиском снігу, заливало все всередині. Я почав складати перелік речей, та за кілька хвилин зупинився.

Я виявив, що уподобання цієї жінки були такі ж, як і мої. Вона мала платівки, що купив би собі і я, з музикою, котру я теж би з радістю слухав, споглядаючи цей краєвид за вікном. На полицях було багато книжок: деякі я вже читав, інші, безумовно, радий був би прочитати. Я звернув увагу на меблі, на картини, на різні дрібнички тут і там; усе — ніби я сам це вибрав.

З того дня мені вже не вдавалося уникати думок про власний дім. Щоразу, коли я входив до каплиці помолитися, виринала думка, що моє зречення світу не було остаточним. І я уявляв себе з тобою, ніби ми мешкаємо в будинку, подібному до того, слухаючи ті платівки, споглядаючи сніг на горі й вогонь у каміні. Уявляв, як наші діти бігають по дому й граються на полях довкола Сен-Савена.

Хоч я ніколи не була в тому будинку, та вже виразно уявляла, який він. І мені вже хотілося, щоб він більше нічого не говорив, щоб я могла помріяти.

Та він повів далі.

— Два тижні тому я не зміг більше терпіти душевний смуток. Я пішов до свого настоятеля, розповів йому все, що відбувалося зі мною. Розповів історію мого кохання до тебе й про те, що відчув, коли узявся за опис речей померлої.

Почало мжичити. Я схилила голову й щільніше закуталася в жакет. Відчувала страх почути решту.

— І тоді мій наставник сказав: «Є багато способів служити Господу. Якщо ти вважаєш, що твоя доля саме така, іди їй назустріч. Лише той, хто щасливий, може розсівати щастя».

«Я не знаю, чи це моя доля, — відповів я настоятелеві. — Я відчув мир у моєму серці, коли вирішив піти в цей монастир».

«Тоді рушай, і відкинь щонайменший сумнів, — сказав він. — Залишайся в миру або ж повертайся до семінарії. Але в місці, що собі обереш, ти маєш перебувати цілісним. Розділене царство не може опиратися нападам супротивника. Розділена людська істота не здатна з гідністю протистояти життю».

Він засунув руку в кишеню й простяг мені щось. Це був якийсь ключ.

— Настоятель позичив мені ключ від того будинку. Сказав, що може трохи зачекати з продажем речей покійної.