Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я знаю: він хотів би, щоб я повернувся туди з тобою. І саме він улаштував мені лекцію в Мадриді, щоб ми знову зустрілися.

Я поглянула на ключ у його руці й легенько всміхнулась. А в грудях ніби дзвони грали й розкрилося небо. Він служитиме Богові інакше — поряд зі мною. Адже я боротимуся за це.

— Візьми цей ключ, — сказав він.

Я простягла руку й сховала його в кишені.

 азиліка була вже просто перед нами. Перш ніж я встигла щось промовити, хтось побачив його й підійшов привітатися. Мжичило безперестану, і я не знала, як довго ми так простоїмо; з голови не виходило, що в мене лише одна зміна одежі й мені не можна промокнути.

На цьому й намагалася зосередитись. Бо не хотіла думати про дім — про речі, підвішені між небом і землею в очікуванні, доки доля поворухне рукою.

Він підізвав мене й відрекомендував кільком людям. Вони спитали, де ми зупинилися, й коли він назвав Сен-Савен, хтось сказав, що там похований один святий відлюдник. Нам розповіли, що саме він відкрив колодязь посеред площі й що, за первісним задумом, містечко мало правити за прихисток для вірян, котрі полишали життя в містах і вирушали в гори у пошуках Бога.

— Вони й тепер там, — сказав хтось інший.

Я не знала, чи ця історія — правда. І не знала, хто оті «вони».

Почали надходити інші люди, й уся група попрямувала до входу в печеру. Найстарший віком чоловік намагався сказати мені щось французькою. Побачивши, що мені важко розуміти, він перейшов на тягучу іспанську:

— Ви прийшли сюди з дуже особливою людиною, — сказав він. — Людиною, що творить чудеса.

Я нічого не відповіла, але згадала про ніч у Більбао, коли той охоплений розпачем чоловік шукав його допомоги. Він тоді не сказав мені, куди пішов, і це мене не цікавило. Мої думки були тепер зосереджені на будинку, який я собі виразно уявляла. Які там книжки, платівки, який із нього краєвид і яке в нього оздоблення.

У якомусь закутку світу на нас одного дня чекатиме справжній дім. Дім, де я спокійно очікувала б на його повернення. Дім, де я могла б дожидати, як наше дівча або хлоп’я повернеться зі школи, наповнить його своїми веселощами й переверне все шкереберть.

Група мовчки крокувала під дощем, доки ми не прийшли до місця, де відбувалися об’явлення. Саме таким я його й уявляла: печера, статуя Цариці Небесної та криниця — накрита склом, — де сталося чудо появи води. Дехто з прочан молилися, інші сиділи в печері — мовчки, заплющивши очі. Навпроти печери протікала річка, й дзюркотіння її вод заспокоїло мене. Побачивши святий образ, я коротко помолилася: попросила Пресвяту Діву допомогти мені, бо моє серце більше не потребувало страждань.

«Якщо ж біль повинен прийти, нехай прийде швидше, — сказала. — Бо я маю ціле життя попереду й повинна скористатися ним якнайкраще. Якщо він повинен зробити якийсь вибір, нехай зробить його швидше. І тоді я зачекаю на нього. Або ж забуду його.

Чекати — боляче. Забути — боляче. Але не знати, яке рішення ухвалити, — це найгірше зі страждань».

У глибині серця я відчула, що вона дослухалася до мого благання.

Середа, 8 грудня 1993 року

оли дзиґар на базиліці пробив північ, людей довкола нас значно побільшало. Зібралася вже майже сотня, зокрема кілька священників та черниць, і ми стояли під дощем, споглядаючи святий образ.

— Слався, Пресвята Діво Непорочного Зачаття! — сказав хтось поряд зі мною, щойно стихло бамкання дзиґаря.

— Слався! — відповіли всі, вибухнувши оплесками.

Негайно підійшов охоронець і попросив не зчиняти галасу. Ми заважали іншим прочанам.

— Ми прибули здалеку, — сказав якийсь пан із нашого гурту.

— Вони теж, — відповів охоронець, махнувши рукою в бік людей, що молилися під дощем.

Я б воліла, щоб охоронець припинив цю зустріч. Хотіла опинитися наодинці з ним, далеко звідти, тримаючи його за руки й кажучи про свої почуття. Нам необхідно було погомоніти про дім, накреслити плани, поговорити про кохання. Мені треба було заспокоїти його, виказати йому ще більше прив’язаності, сказати, що зможу здійснити його мрію — тому що я буду поруч із ним, допомагаючи йому.

* * *

Потім охоронець відійшов, і один зі священників упівголоса розпочав молитву, перебираючи чотки. Коли ми дійшли до «Вірую», що завершує низку молитов, усі застигли, заплющивши очі.

— Хто ці люди? — запитала я.

— Благовісники, — відповів він.

Я вже чула це слово, але не знала точно, що воно означає. Він це зрозумів.

— Це люди, які приймають вогонь Святого Духа, — сказав він. — Вогонь, який залишив Ісус і від якого мало хто зумів запалити свої свічки. Це люди, які перебувають найближче до первісної істини християнства тих часів, коли всі могли творити чудеса.

«Це люди, ведені Осонценою Жінкою», — відповіла я, вказуючи очима на Пресвяту Діву.

Той гурт стиха заспівав, ніби за незримим велінням.

— Ти тремтиш від холоду. Можеш не брати участі в цьому, — сказав він.

— А ти залишаєшся?

— Залишаюсь. Це моє життя.

— Тоді і я хочу приєднатися, — відповіла я, хоча й воліла бути якомога далі звідси. — Якщо це — твій світ, я хочу навчитися бути його частиною.

Гурт співав далі. Я заплющила очі й спробувала підспівувати, хоча й майже не знала французької. Я повторювала слова, не розуміючи їхнього значення, лише проказуючи їх. Та це