Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

музиці проникнути й у мене, обмити мою душу від страхів та провин, стати постійним нагадуванням про те, що я — краща, ніж думаю про себе, сильніша, ніж гадаю.

Я відчула величезне бажання помолитися, і таке трапилося зі мною вперше, відколи я віддалилася від шляху віри. Хоч я сиділа на лаві, моя душа вклякнула до ніг Цариці Небесної навпроти мене, тої жінки, що промовила

так

коли могла б сказати й «ні», і ангел шукав би іншої, і жодного гріха не було би в очах Господа, адже Богові відома слабкість Його чад. Але вона сказала

нехай буде воля Твоя

навіть коли відчула, що зі словами ангела одержує й увесь біль, усе страждання своєї долі; й очі її серця могли прозріти вихід із дому її любленого сина та людей, що слідували за Ним, а потім зрікалися Його,

нехай буде воля Твоя

навіть коли у найбільш священну для кожної жінки мить їй, поміж худоби у хліву, довелося народити, бо так було провіщено в Писанні,

нехай буде воля Твоя

навіть коли, згорьована, шукала по вулицях хлопчика свого й знайшла Його в храмі. А Він попрохав її, аби не перешкоджала Йому, адже Він повинен був сповнити інші обов’язки й виконати інші настанови,

нехай буде воля Твоя

навіть знаючи, що відтоді шукатиме Його до кінця днів Його, і в серці її стримітиме кинджал, і щохвилини вона боятиметься за Його життя, бо знатиме, що Його переслідують і загрожують Йому,

нехай буде воля Твоя

навіть коли, знайшовши Його у юрмі, не буде в спромозі наблизитися до Нього,

нехай буде воля Твоя

навіть коли попросить когось передати Йому, що вона там, син накаже відповісти, що «Ось моя мати і брати мої!»,

нехай буде воля Твоя

навіть коли насамкінець усі втечуть, і тільки вона, інша жінка та один із учнів залишаться біля підніжжя хреста, терплячи насмішки недругів та боягузтво друзів,

нехай буде воля Твоя.

Нехай буде воля Твоя, Господи. Бо Тобі відома слабкість сердець дітей Твоїх, і Ти накладаєш на кожного той тягар, що він може нести. Зрозумій же моє кохання, — адже воно — єдина річ, що є насправді моєю, єдина річ, яку я зможу понести у нове життя. Зроби так, щоб воно збереглося сміливим і чистим, здатним жити й далі, попри безодні й пастки світу.

Орган затих, а сонце сховалося за гори, — ніби обома керувала та сама Рука. Його молитва була почута, музика стала його молінням. Я розплющила очі й побачила, що вся церква занурилась у темряву — за винятком самотньої свічки, що осявала образ Діви.

Я знову почула його кроки, він вертався туди, де перебувала я. Сяйво цієї єдиної свічки висвітило мої сльози й мою усмішку, яка, хоч і не була такою прекрасною, як у Діви, показувала, що серце моє живе.

Він споглядав мене, а я споглядала його. Моя рука пошукала його руку й знайшла її. Я відчула, що тепер уже його серце стукотить швидко-швидко, — я майже могла почути його, бо ми знову завмерли в мовчанні.

Проте моя душа була в супокої, і в моєму серці панував мир.

Я взяла його за руку, а він обійняв мене. І так ми стояли перед стопами Діви Марії, не можу сказати, як довго, бо час зупинився.

Вона дивилася на нас. Юна селянка, що сказала «так» своїй долі. Жінка, що згодилася виносити Божого сина у своєму череві, а в серці — нести любов Богині. Вона була здатна зрозуміти.

Я не хотіла ні про що питати. Достатньо було й хвилин, проведених у церкві того вечора, щоб уся ця подорож набула змісту. Достатньо було чотирьох днів разом із ним, щоб набув змісту весь той рік, упродовж якого не трапилося нічого особливого.

Тому я й не хотіла ні про що питати. Ми вийшли з церкви, узявшись за руки, й повернулися до нашої кімнати. Голова мені йшла обертом — семінарія, Велика Матір, зустріч, яка в нього мала бути цього вечора.

Тоді я усвідомила, що ми обоє бажали з’єднати наші душі в єдиній долі; але існувала семінарія у Франції, існувала Сарагоса. Мені стислося серце. Я поглянула на середньовічні будинки, на колодязь, де ми сиділи попередньої ночі. Пригадала мовчання й сумну подобу Іншої жінки, якою я була колись.

«Боже, я намагаюся воскресити свою віру. Не покидай мене посеред усього, що оце трапилося зі мною», — благала я, женучи від себе страх.

ін трохи поспав, а я знову не склепила повік, дивлячись у сутінковий прямокутник вікна. Ми встали, повечеряли з господарями, що ніколи не вели розмов за столом, і він попросив у них ключ від дому.

— Сьогодні ми повернемося пізно, — сказав він господині.

— Молодята, вам треба розважитися, — сказала вона у відповідь. — І якнайкраще відпочити за ці святкові дні.

 очу в тебе дещо запитати, — сказала я, щойно ми сіли в машину. — Відганяю це від себе, та нічого не можу з собою вдіяти.

— Про семінарію, — сказав він.

— Саме так. Не можу цього збагнути.

«Хоча це вже ні на що не впливає», — подумала я.