Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

під Сталінградом, куди доставив останні інструкції і фельдмаршальські погони для Паулюса. Стрибав один, утрьох, а також серед тисячі різнокольорових шовкових парасольок. Сьогоднішнє завдання було якоюсь мірою ювілейне – відкривало нову, дев'яту сотню стрибків. Мало хто міг з ним зрівнятися, бо десантники тануть швидше, ніж сніг у весняних променях, проте були в його групі стріляні горобці – взяти хоча б отого фельдфебеля, на прізвисько Сірник, якого взнав і оцінив ще на Кріті.

Його не збентежила мовчанка навідної радіостанції у Чорному лісі. Десант не оркестр, аби все грало влад. Завжди щось підведе, може, просто якийсь дурний конденсатор у передавачі, але ж парашутист-десантник повинен обминати або здолати будь-яку перешкоду. Найголовніше, об'єкт розпізнано, охорона незначна – два дзоти по обох боках мосту, резерви поляків далеко і, звичайно, гірше знають місцевість, на якій уже триста років панували німці.

Стихло монотонне гудіння моторів. Навігатор засвітив сигнальну лампочку. Круммель глянув униз через віконце, побачив блискучу стрічку води і на якусь мить згадав старшого брата, командира підводного човна. Нещодавно обох братів нагородили залізними хрестами з дубовими вінками й мечами. Але, виконавши сьогоднішнє завдання, він усе ж таки випередить Зігфріда, про що мріяв з дитинства.

Поряд з транспортним літаком спікірували два винищувачі, обстрілюючи дзоти.

З грюкотом одчинився люк, засвистів вітер, і замиготіла зелена сигнальна лампочка.

– Виходь!

Посипались униз стрільці, стрибнув Сірник, а за ним Круммель. Ще в повітрі зорієнтувався, що поблизький дзот зруйнований термітним снарядом і обороняється лише той з-за ріки; звідти бив ручний кулемет і злітали вгору жовті ракети, прикликаючи допомогу.

Круммель підтягнув стропи, щоб приземлитися точно за вітром, стиснув ноги й м'яко перекинувся у вологій траві. Тільки-но звівся й відчепив парашута, побачив, що нема потреби давати додаткові накази – до нього підбіг зв'язковий, два десантники розбивали ящик з фаустпатронами, а автоматники бігли групами в бік моста.

Хтось приземлився на самому березі ріки і, показуючи дорогу тим, що загубилися в кущах поблизького лісу, кинув одну по одній три гранати на залізничний насип.

Коли Григорій вискочив з танка і підбіг до рову, від моста гримнули три вибухи. Вогонь німецьких автоматів посилився, заглушивши одинокого «дегтярьова».

До Григорія підійшов Янек. Перед ними над залізничним полотном простяглися вузькі двотаврові балки – все, що лишилося від віадука.

– Об'їдемо стороною, – сказав Кос.

– Не встигнемо. Кличуть ракетами на допомогу, А фріци всі вже приземлилися. Якби вони витримали… – похитав Григорій головою, поглядаючи на балки.

– Витримають. Зверху лише згоріло. – Ще раз глянув униз: висота з триповерховий будинок. Рішуче кинув:

– Поїхали!

Тим часом відійшли вже Віхура й Черешник.

– По цих жердинах? – здивувався шофер і швидко додав: – То ми тоді низом, а на тому боці з'єднаємося.

Тягнучи за рукав Томаша, Віхура побіг до схилу. По росяній траві з'їхали вниз, перебігли через колію й подерлися на протилеглий бік глибокого яру.

Саме тоді танк зрушив з місця. Віхура і Черешник бачили знизу, як на тлі зоряного неба величезна машина поволі в'їжджає на балки й просувається, немов по двох канатах. Під гусеницями стогнала спрацьована сталь. Викришились і впали вниз якісь рештки перетравленого вогнем залізяччя. За танком спокійно простував Шарик.

– Ну й цирк, – прошепотів Віхура. – Один необережний рух, і не дай бог!

– Гармошка залишилася на столі, – пригадав собі Томаш. – Ще вкраде хтось.

Він і миті не сумнівався, що танк пройде. Якби ж йому хтось розкрив жахливість і небезпечність ситуації, певно відповів би, що коли кучер не боїться…

Так само думала й Лідка. Дівчина бачила, що Саакашвілі радився з Косом, але потім навіть не виглянула, куди їдуть, не боялася – адже ж по них ще не стріляли. «Рудий» просувався поволі. Дівчина здивовано дивилась, як на лобі грузина виступає рясний піт, а зуби нервово прикушують верхню, губу.

– Боїшся? – штурхонула його під бік.

Механік не відповів, навіть не ворухнувся. Вдивляючись у щораз ближчий берег, чіпко й чуйно тримав важелі.

– Боїшся! – проказала ще раз дівчина й замахнулася – дати йому сильнішого стусана.

Парашутисти атакували міст. Два кулемети по черзі блокували вогнем дзот, який запекло огризався, та залізничним насипом вже підповзала ударна група з фаустпатронами. На команду фельдфебеля Сірника враз вистрілили три фаустпатрони. Вибухи злилися в один, і дзот замовк.

Тепер вже ніхто не заважав напасникам. Німці перебігли на другий берег, зайняли позицію для оборони. Сапери, мов чорні павуки, снували по мосту, закладаючи заряди на стояках, з'єднували кабелі, обережно затискуючи підривні капсули.

Закумкали жаби – їх не лякало дзенькання металу. Єфрейтор біля кулемета почув гуркіт мотора, що наближався й наближався. Прислухався. Йому заважало ревіння винищувачів, які прикривали десант з повітря. Коли літаки зникли за обрієм, єфрейтор помітив: за живоплотам, яким обсаджене залізничне полотно, суне щось темне. Розпізнав Т-34 і загорлав:

– Увага! Танки!

Припавши до кулемета, ветустив чергу. З-за башти танка йому відповів Віхурин автомат. Гримнула танкова гармата. Снаряд розвалив окоп, знищивши вогневу точку.

Кос підняв ствол, аби мати міст на прицілі. Вдарив з кулемета, кілька саперів упали в річку.

– Не спи, Лідко, – попросив через внутрішній телефон і, почувши довгу чергу нижнього кулемета, додав: – Цілься спокійно, стріляй короткими чергами.

Помітив другу вогневу точку на березі й розбив її двома снарядами. Густлік блискавично заряджав, слинив палець, знімаючи запобіжника, й доповідав:

– Готово…

– Вперед, під'їжджай під дзот.

Григорій заїхав танком за бетонні руїни. Німці припинили вогонь. Янек, прочинивши люк, обережно розглянувся довкола.

– Падлюки вже позакладали заряди. Ось-ось підключать кабель.

– Перескочимо на той бік? – запитав Григорій.

– Ні. Вночі і без прикриття? Роздовбають нас фаустпатронами.

Слухаючи цю розмову, Томат одкрив рота, як би хотів щось сказати, але не встиг.

– Може, порвати дроти снарядами? – промовив Густлік.

– Спробуємо, – погодився Янек, – але мало шансів. Грюкнула ляда люка. Бахнула гармата. Віхура, під заслоною башти, виглядав ціль і час од часу натискував спуск.

– Рядовий Черешняк, як там…

Оглянувся, але на броні не було нікого. Лежав тільки автомат нового члена екіпажу.

Крізь прочинений люк Кос пустив на той берег фосфорну ракету. В її яскравому світлі побачили міст і кілька парашутистів, що перебігали поніж вільшиною, змінюючи позиції. На цьому березі дерев не росло, тільки понад водою був верболіз.

В заростях верболозу Томаш скинув сорочку, притис одяг каменем. На грудях поряд з святим медальйоном повісив садівницький ніж, знайдений сьогодні в покинутому німцями будинку. Зачерпнув долонею води, ковтнув пару разів, а потім перехрестився, зсунувся до