Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

Крижана вода стиснула груди ніби залізним обручем, та це не злякало плавця. Виринув далеко від берега. Зробив кілька змахів руками і знову сховався під хвилями. І вчасно, бо німці вже помітили Томаша. Коротка черга рикошетувала від поверхні води.

Томаш не появлявся з води. Та німці передчасно раділи. Біля самого берега, під прикриттям чисто вимитого водою валуна виринула голова. Черешняк протер долонею очі й подивився угору, де на тлі неба, мов павутиння, висіли нитки кабеля. Над берегом вони спліталися в одну мотузку, яка тяглася до схилу й зникала в чорній траві. На березі весь час здіймалася вгору земля од вибухів снарядів. Над самим валуном рясно свистіли німецькі кулі. Томаш набрав повні груди повітря і знову пірнув проти течії.

Повільно, намагаючись не плюскотіти, виплив він у затінок біля моста. Почекавши хвилину, щоб перевірити, чи не помітили його, виповз на берег під прикриття стояка. Однак звідсіля він не міг дістати до кабеля, не наражаючись па кулі. Вирізав ножем вільхову гілку з сучком иа кінці. Спробував підтягти дріт, але кулі відразу ж перебили гілку.

Хапаючи дрижаки від холоду, а може й від нервового напруження, Томаш знову повісив на шию ножа. Ще раз перехрестився, присів і, стрибнувши, схопився за мостову решітку. Підтягнувся, вчепившись у грати, поліз по них до середини ріки, а потім підскочив, ухопив дроти в повітрі й крізь сітку трасуючих куль упав у воду.

«Рудий» уже вистріляв більше тридцяти снарядів, коли прибула підмога. Стрілецький цеп короткими перебіжками вийшов на берег, заліг у старих окопах.

Два батальйонні міномети відкрили вогонь з позицій за залізничним насипом, зацокотіли кулемети, застрекотіли автомати.

Командир піхотинців підбіг до «Рудого». Віхура постукав у броню, і Янек прочинив люк.

– Підете через міст? – запитав офіцер.

– Гаразд. Але за вами.

– Згода! – Офіцер засалютував і побіг до своїх солдатів.

Перед атакою посилився вогонь мінометів, раз у раз била танкова гармата.

– Вперед!

Піхота піднялася, з вигуком «ура» побігла через міст. За нею по шпалах ішов «Рудий», стріляючи з гармати і кулеметів.

Парашутисти три хвилини перед тим покинули позиції на березі і тепер короткими перебіжками відходили через сивий од роси луг до лісу. Капітан Круммель наказав одступати, тільки-но з'явиться танк. Він і на мить не припускав, що вночі діє лише одна машина. Зрештою, завдання він майже виконав (ключ магнето виблискував тут же під рукою), і не було сенсу ризикувати людьми, яких чекала ще важливіша і важча робота.

Увесь загін сховався вже в лісі. Біля капітана залишилися зв'язкові і двоє саперів. Ось на мосту з'явилися піхотинці, за ними танк.

– Давай! – наказав Круммель. Сапер крутнув ключем і… – нічого.

– Хай йому біс! – вилаявся солдат.

Капітан стиснув кулаки, мовчки показав рукою на ліс і разом з солдатами бігцем подався до чорної стіни дерев.

Проминувши міст, «Рудий» з'їхав з насипу і став. Відчинились люки. Підійшов командир піхотинців, потиснув руки Густлікові та Янеку, які вже вилізли з машини.

– Міст урятовано… А ваші всі цілі?

– Усі, – відповів Кос.

– Черешняка нема, – стурбовано зауважив Віхура. – Автомат залишив, а сам ще на тому березі десь подівся.

– Хай йому біс. Може, загинув?

– Треба його шукати, – сказав Густлік.

– Не треба, – почувся голос. – Я тут. – Томаш вийшов з темряви в мокрому мундирі.

– Чого це ти мокрий? Чому зброю кинув? – суворо спитав Кос.

– Бо я… – почав пояснювати, виймаючи з-за пазухи завішений на шнурочку невеличкий медальйон і ніж.

– Молився, щоб куля минула? – спитав Віхура.

– Хотів напитися після вечері і впав у річку, – пробурмотів Густлік,

Томаш декілька разів розтулив рот, намагаючись сказати хоч слово, а потім махнув безнадійно рукою.

По мосту застукотіли копита, доброю риссю йшов кавалерійський ескадрон. Командир, у довоєнній шапці в довгим обкованим козирком, розглядався навкруги. Побачив танк, під'їхав і осадив гнідого коня.

– Ескадрон, стій!

Трубач з першої трійки, вчасно не стримавши коий, висунувся наперед, за що дістав батогом по халяві.

– Назад. Вперед хазяїна не лізь. Нахилившись у сідлі, вусатий кіннотник наглянув офіцера і салютуючи доповів:

– Розвідувальний ескадрон кавалерійської бригади як група переслідування. Доповідає вахмістр Фелікс Калита. Де противник?

– Відірвався.

– Скільки їх?

– Танкісти краще знають, бо з самого початку тут були.

Гнідий жеребець, з розігрітих боків якого йшов легкий пар, немов зрозумів слова, переступив з ноги на ногу, повертаючи голову до танка.

– Приземлилося понад шістдесят. Третю частину, мабуть, втратили, поки відійшли до лісу, – сказав Кос.

– Ой люди, у вас радіо нема? Аби тільки я п'ятнадцять хвилин тому знав, що тут щось таке готується…

– Німці нам не доповідали, – огризнувся Віхура.

– Як матиму до вас справу, капрале, кобилу для переговорів пошлю, – обрізав його вахмістр, презирливо цідячи слова.

Кінь повернув голову, мічену білою стрілкою, і, задзвенівши уздечкою, торкнувся мордою коліна. Вершник дав йому скоринку хліба, а потім знову мовив до Коса:

– Чому дали їм відступити?

– Що за погоня вночі у лісі…

– Хіба якби добрий солдат на доброму коні, – перебив вахмістр і засалютував. – Бувайте, панове, спробую піймати те, що від вас втекло.

Янек, підносячи руку до шоломофону, переглянувся з Густліком, зітхнув, облизуючи засмаглі від спраги губи.

– А ти думав, що командиром так легко бути? – пробурмотів Єлень.

Вахмістр на своїм коні перестрибнув рів біля залізничного полотна і скомандував:

– Ескадрон, за мною клусом!

Григорій, який сидів біля гусениці й кусав стебло, пас очима вершників.

– Танк добра річ, але серце джигіта болить, – признався Лідці, яка вигладала з переднього лазу.

Розділ VI КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА

Світло поміж дерев помітили ще здалеку. Капітан Круммель вирядив у розвідку патруль, а сам на чолі трьох взводів підходив поволі. Думав про те, чому мешканці не затуляють вікон. Мабуть, в Адольфа нема вже стільки літаків, щоб атакувати кожен освітлений будинок… Подумки завжди називав вождя на ім'я. Завжди, себто відтоді, як Гітлер відродив армію і батько Гуго й Зігфріда, сержант, що колись воював під Верденом, повісив його портрет на чільному місці в їдальні.

Портрет висів собі спокійно, бо кожен має право милуватися фотографією канцлера сусідньої дружньої держави. Та за рік до початку війни польський листоноша повідомив про це поліцейський пост в Курніку. Прийшов поліцай:

– Дім і земля ваша, пане Круммель, – заявив він. – Але ми перебуваємо в Польщі. Тримайте собі Адольфа в шухляді.

Як той польський поліцай потім благав помилувати його. Це вже було тоді, коли