Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

рушником - Годі вже, годі! Ви, мов каченята! - вона дістала із сумки якісь танки, схожі на домашні, - хоч і великі, - подала Ксені, - але зараз згодяться, як ніколи! А ти, ковбою, будеш босим. Ти звик, - сказала вона Еріку.

Ксеня помалу заспокоїлась.

Океан шумів свою пісню. І, здавалося, хвилювання саме якось минулося.

Вони ще посиділи край берега, дивуючись силі води, назбирали трохи океанських мушель і рушили до міста.

РОЗДІЛ 20. Цікавинки

Нью-Берн - одне з найстаріших міст штату! - розпочав тато Еріка. - Воно назване на честь столиці Швейцарії. Колись тут було багато швейцарців, але згодом вони поїхали, хоча дехто й залишився. Інше відоме місто нашого штату - Шарлот. Його інколи ще називають “містом королеви”. А наше містечко маленьке, однак у ньому багато таких цікавинок, яких ніде більше не знайдеш. Ми замовили трамвайний тур, ось ти все й побачиш.

Невеликий білий трамвайчик з розмальованими у хвилі бортами під’їхав ближче, люди порозсідалися на свої місця, і вони рушили вуличками, уздовж старовинних будинків, обсаджених туями.

- Це головна вулиця міста! - розповідав водій. - А далі палац, збудований ще у вісімнадцятому столітті. Там проживала не одна шляхетна родина! Тільки-но гляньте на їхні сади. Колись люди не будували палаців без садів...

- Майже як ми, - шепнула пані Розі. -Шкода, у нас не палац, однак сади відповідні!

- А це, - продовжував водій-гід, - національне кладовище, де поховані солдати, які боролися за незалежність; це - театр, який був лікарнею за часів громадянської війни, - вів чоловік під невпинні клацання фотокамер, - а ще далі -стоп! - він раптово зупинив трамвай, - місце народження Пепсі, де ми й утамуємо свою спрагу!

Ксені, як і іншим туристам, було цікаво розглядати старовинні пляшки з-під пепсі, слухати смішну музику, що лунала зі старого патефона - ту, під яку кружляли у танцях пани й пані, що колись жили в тому палаці!

Вони з Еріком випили декілька порцій пепсі та отримали старовинні кришечки у подарунок.

Невдовзі трамвай знову заколисував пасажирів поміж охайних вуличок Нью-Берна. Ерік сидів поряд із Ксенею й часом ледь-ледь торкався її руки.

- Це гавань білокрилих яхт! - показував водій, і перед глядачами відкрилася ріка з безліччю великих і малих човників. - А це - Міська

Рада. Он там - музей мистецтва з назвою “Банком”. Колись там тільки гроші зберігали, однак зараз, як бачите, будівля має інше призначення. А це, - гід призупинив трамвай, - музей пожежників. Отут я вас залишаю, бо місце, де ми зустрілися, ген там! Дякую за подорож!

Ксеня, Ерік, пан Семі та пані Розі прогулялися сувенірними крамничками, де Ксеня отримала від пана Семі скриньку з мушель та засушених водоростей. А вже згодом пан Семі відвіз усіх додому на родинну вечерю.

Пан Пітер та пані Джоана вже чекали на них у дворі.

- Де ж ви так довго? - жінка підійняла якусь невелику форму для випікання. - Мій капустяний пиріг вже майже холодний. А я ж випікала його за спеціальним українським рецептом, котрий віднайшла в кулінарній книзі народів світу. Я туди й цибулі, і перцю, і шинки - усього додала! А ти, Ксеню, - вона звернулася до дівчинки так, ніби знала її раніше, - ти любиш такі пироги?

- Авжеж! І з капустою, і з сиром, і з яблуками - люблю!

- Чуєш, Розі, я мала рацію! - тітонька гукала вже з їдальні, починаючи накривати на стіл.

- Може, й я чимось допоможу? - трохи ніяково запропонувала Ксеня.

- Е, ні, краще хай тобі Ерік сад покаже!

- Та й дім також! - додав пан Семі.

Ерік вів дівчинку стежкою, обсадженою пахучими квітами, та розказував про матусині найулюбленіші рослини. Аж раптом він замовк, схопив якусь шматину, націлився та кинув її. Ксеня розгублено кліпала, не розуміючи, що відбувається.

- Ксеню, папужки! Зелені папужки! - він показував на двох малих пташок, що налякано сиділи під цератою.

- Ой, які красиві! А давай ми їх заберемо...

- Давай!

Вони обережно взяли птахів, які почали клюватися й видиратися.

- Вони чиїсь, Ксеню, ось номерки. Може, господарі знайдуться? А як ні, то впрошу маму залишити.

Для папуг знайшлася клітка, бо, як виявилося, пан Семі колись уже купував для Еріка птаху, але, на жаль, та втекла, не пробувши й дня. Тепер зелені папужки спритно знайомилися з новою домівкою.

Посмакувавши пирога та лимонада діти взялися навчати папуг розмовляти. Птахи цвірінькали, кричали.

- Ксеню, а скажи щось по-українськи!

-Що?

- Скажи “повертайся”!

- Добре!

Дівчинка розпочала навчати папуг українських слів. Та якби лишень папуг! Ерік сам, як той папуга, цілісінький вечір повторював кожне Ксенине слово. Хоч і вимовляв час від часу неправильно, але все ж намагався!

Про такий вікенд годі було й мріяти. Ксеня їхала назад до табору, вкотре мовчки споглядаючи вже звичні краєвиди. На серці було трішки мрячно: за тиждень літак понесе її назад до України. їй дуже хотілося додому! До мами! До тата! Але ж Ерік!.. Вона буде за ним сумувати. Хто знає, може, Лолі мала рацію, коли жартувала?! Може, Ерік - не тільки друг. Її щоки запашіли. Та ні, він - друг, він - найкращий друг.

Залишився ще один спільний вечір для таборів “Далекоморський” і “Чайка”, і все... Прощавай, Еріку!

- Ну, бувай! - поплескав пан Семі дівчинку по плечу.

- До вечора свічок?!

Ксеня кивнула у відповідь.

Автівка родини Еріка виїхала за межі табору.

РОЗДІЛ 21. От і все!

Дівчата вже розпочали пакувати валізи. День за днем - і тижня майже й не стало. Кожна намагалася зібрати щось на пам’ять - незвичайні листочки чи квіти для гербарію, якихось річкових камінців для аплікацій - всього потрохи. Дехто завів зошити, у котрих найкращі друзі писали приємні слова на згадку про літо.

У таборі “Далекоморському” витала атмосфера прощання. Вожаті якомога більше намагалися розважити підопічних, хоча й розуміли, що кілька тижнів самостійного життя на чужині поріднили дівчат і розлучатись буде нелегко. Бал свічок мав стати останнім спільним вечором для хлопчиків і дівчаток. Усі зі щемом чекали на нього.

Якось після вечері Ксеня, під керівництвом Лолі, підписувала листівки з подякою батькам та родичам Еріка. Вона планувала передати їх Еріку