Оксана Лущевська - Друзі за листуванням

- Сподіваюся, що в дощову халепу ти не потрапиш...

- Ну-ну! Привітайся з усіма присутніми, -продовжувала читати Ксеня, - запитай дозволу, коли хочеш взяти ту чи іншу річ, не галасуй, не регочи, не підморгуй, поважай тварин-улюб-ленців, стукай перед тим, як увійти до ванної кімнати, пропонуй свою допомогу господині при накриванні чи прибиранні столу...

- О! Оце, здається, ти й запитувала? Бач, які поради! Мудро!

- І остання...

- Яка?

- Не забудь подякувати за гостинність. При нагоді надішли листівку. Ой, - метнулася Ксеня до своєї шафи, - у мене ж стільки листівок з України... Давай виберемо!

Дівчата переглядали листівки з найкращими краєвидами Києва.

- Це - Золоті Ворота! - показувала Ксеня. -А це - пам’ятник Богданові Хмельницькому! Це - Києво-Печерська Лавра! А це - Андріївський узвіз!

- Але ж гарно у вас! Геть не так, як тут. А подаруєш мені ту, що з Лаврою?

- На, - Ксеня щиро простягнула листівку, -ось, підпишу лишень!

Суботній ранок видався на диво свіжим. Вітерець гуляв у верховітті дерев, сонце підіймалося й осяювало стежку до Каюти Відпочинку.

Ксеня одягла літню сукню, закинула наплічник і побігла на зустріч з батьками Еріка.

- Ксеню, Ксеню! Он вона! - вигукував Ерік, показуючи на дівчинку.

- Раді знайомству! - вусатий пан Семі простяг руку. - То ти з України?

- Так!

- У мого найкращого товариша є сусід з України, але ми до нього зараз не поїдемо, бо ж у нас інші плани.

- А день ми проведемо ось як, - перебила його струнка жінка, мама Еріка, схожа з татом, як дві краплини води, тільки без вусів. -Спочатку поїдемо на сніданок до кафе на узбережжі, потім погуляємо на пляжі, потім покажемо тобі місто, а ще пізніше повечеряємо вдома. Дядько Пітер та тітка Джоана обіцяли приєднатись...

- Це Розі - моя мама! - перебив її Ерік.

- Ну що за звичка, синку? - усміхнулася жінка.

Вони сіли до авта з відкритим верхом, і пан Семі завів двигун. Вітер куйовдив Ксенине волосся. Змінювались краєвиди обабіч швидкісної траси.

Пані Розі розповідала, як вони переїхали до Нью-Берна, як їм подобається клімат Північної Кароліни, як у Колорадо вони мерзли від постійних затяжних зим, а в Кароліні снігу вдень з каганцем не відшукаєш, а як і нашкребеш якусь сніжку, то доки потішишся, вона й розтане.

Ерік радів, мовчки поглядаючи на Ксеню.

- Он, он до тієї кав’ярні! - показувала пані Розі.

- Мамо, мамо, я покажу Ксені океан, доки ти замовлятимеш сніданок!

За мить вони стояли біля столиків надворі, а перед очима дівчинки відкрилася океанська велич.

- Який же він! - Ксеня прикрила рота рукою. - Я очам своїм не вірю! А запах солоний і смачний!

- Чекай, поснідаємо й підемо! Мама дуже любить, щоб усе о’кей! Однак, може, ми тут сядемо, надворі?

- Ото було би супер!

Ерік щойно хотів побігти з проханням до матусі, але пан Семі вже вийшов із двома тацями.

- Це - молодшим! - він поклав тацю перед Еріком та Ксенею. - Булочки з корицею й чай з ваніллю! А це - старшим, - продовжував, -булочки із сиром та кава!

Сніданок був смачнющим, але Ксеню вабив океан. їй хотілося швидше вибратися з-за столу і побігти до дужих хвиль, що з гуркотом билися об золотистий піщаний берег.

- Тепер можемо й набережною пройтись! -встала з-за столу пані Розі.

- Мамо, але нам би до води... - почав Ерік.

- На все є час, пройдемося спочатку...

Доріжка набережної була викладена з дерев’яних балок. Ерік захопив свої та Ксенині сандалі та підстрибував босоніж, насвистуючи веселу мелодію.

Пан Семі розповідав про їхній сад, що, мовляв, там і кокосова пальма є, і цитринові дерева...

- Навіть мексиканські кактуси! - додала пані Розі. - Ти маєш їх обов’язково побачити, дитинко, вони дуже гарні!

Ксеня уважно слухала й намагалася відповідати на кожну репліку тата чи мами Еріка. По-перше, їй було цікаво, бо ні кокосових пальм, ні цитринових дерев вона не бачила, а по-друге, вона дуже боялася видатися неввічливою.

- Он, який пес! - втрутився в розмову Ерік. -Дивіться!

Неподалік ішов чоловік у картатому картузику, а за ним, крок у крок, ступав вухатий пес -басет-хаунд.

- Ой, це ж мій улюблений! Ой-ой! А можна, я його погладжу? - не втрималася Ксеня.

- Як гадаєш, Туті? - чоловік глянув на пса.

Туті підійшов до Ксені й наставив спинку.

- А як вас звати, пане? - почала пані Розі.

- Лео!

- Лео, гарний у вас друг! Ми теж думаємо синові придбати, однак зараз обходимося домашніми рослинами, - і вона знову заходилася оповідати про різновид кактусів у саду.

Ксеня зробила безліч світлин із Туті.

- На пам’ять! - зауважив пан Семі. - Роби багато!

Пані Розі тепло розпрощалася з господарем басета і зняла сандалі, а це означало зміну планів.

- До океану! - зрадів Ерік, глянувши на матусю.

Вони бігли наввипередки: Ерік та Ксеня. Хлопчик таки був першим.

- Ось, - він розмахнувся у воді ногою, і солоні великі бризки потрапили на Ксеню.

Вона підійшла ближче.

- О-к-е-а-н... Тут і не поплаваєш... Схожий на море, але вдвічі, ні, втричі сильніший... - дівчинка по кісточки зайшла у воду.

Сильні хвилі вдарялися об берег і розліталися веселковими міріадами. Великі баклани метушилися на піску, залишаючи мокрі сліди.

Трохи далі, здавалося, небо зливалося з водою в єдину картину оксамитової величі.

- Ні кінця, ні краю, - розпростерла Ксеня руки.

- Обережно, - гукнув Ерік.

Велика синьо-зелена хвиля вдарила щосили й щедро облила Ксеню - сукня стала геть мокрою, а сандалі попливли в океан. Ксеня сторопіла. Зойкнула й хотіла кинутися за сандалями.

- Ти що? - зупинив її пан Семі. - Умить накриє з головою. Не треба.

- Але... Що ж тепер робити? - Ксеня зашарілася, і їй на очі накотилися сльози.

- Боса не поїдеш. Я свої їй дам! - заступився Ерік, але вдарила нова хвиля, і тепер і його сандалі попрямували за дівчачими.

- Ай! - прикрила рота Ксеня й знову хотіла бігти за сандалями.

- Куди? - пан Семі схопив її за руку. - Кажу - змиє!

- Але, але... - задихалася від хвилювання і сорому дівчинка.

- Все гаразд! - підбігла пані Розі з