Джейн Остін - Емма

Малюнок, оправлений елегантною рамою, потрапив цілим і неушкодженим до її рук незабаром після повернення містера Елтона, і той, коли портрет чіпляли над камінною дошкою у великій вітальні, підвівся, щоб на нього подивитися, і — як і належить закоханому — пробурмотів, зітхаючи, якісь недоладні слова захоплення. Що ж до почуттів Гаррієт, то вони буквально на очах переростали в прихильність настільки сильну і міцну, наскільки дозволяли її молодість і склад думок. Незабаром Емма із задоволенням констатувала, що про містера Мартіна вона згадує лише для порівняння з містером Елтоном, причому виключно на користь останнього.

Однак наміри розвивати розумові здібності юної подруги Емми за допомогою інтенсивного читання повчальної літератури та її обговорення не йшли далі кількох перших розділів, після чого читання відкладалося на опісля. Теревенити було набагато легше, ніж учитися; набагато приємніше було давати волю власній уяві та фантазувати про майбутнє Гаррієт, ніж докладати зусиль із метою розвитку її розуму і його застосування до аналізу голих фактів. Натомість єдиним літературним заняттям, котрим наразі цікавилася Гаррієт, єдиним духовним провіантом, який вона заощаджувала для використання на схилі віку, було збирання і переписування всіляких загадок, які тільки могли їй трапитись, у тонкий альбом із лощеного паперу, зроблений її подругою і прикрашений вензелями та орнаментами у вигляді обладунку.

У нашу добу поголовного захоплення літературою подібні збірки — інколи чималенькі — не є дивиною. Міс Неш, старша вчителька з пансіону місіс Годдард, виписала принаймні триста загадок, а Гаррієт, запозичивши у неї цю ідею, сподівалася — з допомогою міс Вудхаус — зібрати набагато більше. Емма допомагала їй своєю винахідливістю, пам'яттю і смаком; і оскільки почерк у Гаррієт був дуже красивий, то з цього мала вийти першокласна збірка — як за формою, так і за обсягом.

У цій справі містер Вудхаус виявив не меншу зацікавленість, аніж дівчата, і дуже часто намагався пригадати щось варте бути занесеним до їхнього альбому. В часи його молодості було так багато дотепних загадок — а він, на жаль, не може їх згадати! Та сподівається, що пригадає їх — через деякий час. Але всі його зусилля завжди закінчувалися лише отаким: «Кітті — гарна, та холодна».

Щодо цього він мав розмову зі своїм добрим приятелем Перрі, але той також не зміг наразі пригадати нічого з царини загадок. Однак оскільки містеру Перрі часто доводилося бувати в різних місцях, то містер Вудхаус попрохав його придивлятись і прислухатись — а там, дивись, щось і знайдеться.

Його дочка аж ніяк не бажала загальної реквізиції кращих інтелектуальних ресурсів Гайбері. Містер Елтон був єдиним, кого вона попрохала допомогти. Його запросили зробити внесок у вигляді скількох-небудь справді путніх загадок, шарад чи головоломок, котрі він міг пригадати. Емма із задоволенням спостерігала, як старанно порпався він у своїх спогадах; водночас вона підмітила його щире бажання уникнути всього, що було недостатньо галантним або недостатньо люб'язним по відношенню до жіноцтва. Саме містеру Елтону були вони зобов'язані двома чи трьома найвитонченішими загадками; правда, після того, як він радісно й екзальтовано пригадав, а потім дещо сентиментально продекламував ось таку добре відому шараду:

У першому складі — господар,

У другому — щедрість сама.

А в слові — бентежність і подив,

І спокою більше нема, —

Їй довелося з жалем констатувати, що вони вже записали її декілька сторінок тому.

— А чому б вам не написати для нас власну шараду, містере Елтон? — спитала Емма. — Це стало б надійною гарантією її оригінальності та новизни, до того ж її написання було б для вас справою надзвичайно легкою.

Та що ви, ні в якому разі! Ніколи в житті не брався він за щось подібне. Куди там йому, з його більш ніж скромними здібностями! На жаль, навіть міс Вудхаус — він на мить запнувся — чи міс Сміт не вдасться надихнути його на такий крок.

Однак наступного дня певний доказ наявності натхнення все ж таки з'явився. Містер Елтон заскочив лише на хвилину, щоб покласти на стіл аркуш паперу з шарадою, котру, за його словами, його приятель присвятив молодій дамі — об'єкту свого поклоніння. Але з його поведінки Емма відразу переконалася, що він написав її сам.

— Ця шарада не призначена для збірки міс Сміт, — мовив містер Елтон. — Оскільки її написав мій товариш, то я не маю права жодною мірою виставляти її напоказ, однак прогляньте її — може, вона вам сподобається.

Сказане більше стосувалось Емми, ніж Гаррієт, і Емма розуміла, чому саме: він був людиною дуже сором'язливою і тому вирішив, що йому буде легше спілкуватися з нею, ніж зазирнути в очі її подруги. Ще мить — і він пішов. Трохи помовчавши, Емма посміхнулась і сказала, підсовуючи аркуш до Гаррієт:

— Візьми. Це тобі. Це — твоє.

Але Гаррієт уся тремтіла від хвилювання і не наважувалася до нього доторкнутися, тож Еммі, яка ніколи не боялася бути першою, довелося проглянути його самій.

«До міс…

Робімо, щоб усе пішло на лад…

Не тут, не у кімнаті — перший склад.

І далі — пахне ладаном трава,

Ворожка таємниць не відкрива;

Химерний шепіт з уст її зрина —

Щоб нитка між серцями, як струна…

Кмітливий розум все з'єдна в одне —

Хай ув очах томливих спалахне!»

Вона кинула погляд на шараду, поміркувала, збагнула її зміст, і знову прочитала, аби бути абсолютно певною, що правильно зрозуміла кожен рядок. Потім вона передала шараду подрузі. Поки Гаррієт — у безладному сум'ятті надії і нетямущості — ламала собі над нею голову, Емма сиділа, вдоволено посміхаючись, і подумки промовляла: «Чудово, містере Елтон, просто прекрасно. Мені доводилося читати й гірші шаради. Зачарування — натяк багатообіцяючий. Віддаю вам належне. Це — ваш перший обережний крок. Ви ясно даєте зрозуміти: „Благаю, міс Сміт, дозвольте мені зізнатись у своїх почуттях і залицятися до вас. Сподіваюся прочитати у ваших очах доброзичливе ставлення як до моєї шаради, так і до моїх намірів“».

«Хай ув очах томливих спалахне!»

Це точно про Гаррієт. «Томливі» — дуже точно підмічено. Саме такі в неї очі. Це — найкращий з можливих епітетів.

«Кмітливий розум все з'єдна в одне…»

Гм, Гаррієт — і кмітливий розум? Що ж, тим краще. Мабуть, він і справді сильно закохався, якщо угледів у ній таку рису. Ах, містере Найтлі, шкода, що ви цього не бачите, інакше