Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Це суд Божий, видно десницю Господню.

Том здригнувся всім тілом: його погляд наштовхнувся на незворушне обличчя індіанця Джо. Цієї миті натовп захвилювався, почалася штовханина, і почулись голоси:

— Це він! Це він! Він сам іде!

— Хто? Хто? — спитали голосів зо двадцять.

— Меф Поттер!

— О, він зупинився! Дивіться, повертає! Не випустіть його!

Люди, які сиділи на деревах над головою Тома, повідомили, що вбивця навіть не збирається втікати, але дуже розгубився і знітився.

— Диявольське нахабство! — сказав хтось із тих, хто стояв поруч. — Захотілося помилуватися на свою роботу; не чекав, певно, що тут народ.

Натовп розступився, і крізь нього пройшов шериф, урочисто ведучи Поттера за руку. Обличчя нещасного спотворилося від страху. Коли його привели і поставили перед убитим, він весь затрусився, наче в припадку, закрив обличчя руками і розридався.

— Не робив я цього, друзі, — вимовив він крізь ридання, — чесно кажу, не робив.

— А хто каже, що це ти? — вигукнув хтось.

Постріл, очевидно, влучив у ціль. Поттер підняв обличчя і озирнувся навкруги з виразом невимовної безнадії в очах. Він помітив індіанця Джо й вигукнув:

— Джо, але ж ти обіцяв, що ніколи…

— Це ваш ніж? — і шериф поклав зброю перед звинуваченим.

Поттер упав би, якби його не підхопили й не поклали обережно на землю. Коли він оговтався, сказав:

— Щось мені підказувало, що коли я не повернуся сюди і не знайду… — він затремтів, а тоді мляво махнув рукою, начебто сам збагнув, що супротив марний, і промовив: — Скажи їм, Джо, скажи їм! Нащо тепер мовчати?

Тут Гек і Том, занімівши від страху й вирячивши очі, почули, як цей безсоромний брехун-метис спокійно розповідав про вбивство. Хлопці чекали, що ось-ось гряне грім серед ясного неба, щоб обрушитись на його голову, й дивувалися, чому Бог досі не покарав його. А коли індіанець Джо замовк і продовжував стояти живий і неушкоджений, їхнє несміливе бажання порушити клятву й урятувати життя несправедливо звинуваченого індіанцем бідолахи потьмяніло і безслідно зникло. Вони зрозуміли, що цей негідник продав душу дияволу, а втручатися у справи нечистого — означало пропасти остаточно.

— Чому ж ти не втік? Чого сюди прийшов? — запитав хтось.

— Я не міг… Не міг інакше, — простогнав Поттер. — Я й хотів утекти, але ноги самі привели сюди, — і він знову заридав.

За кілька хвилин на слідстві індіанець Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою, і хлопчики, не дочекавшись ані грому, ані блискавки, остаточно переконалися в тому, що метис продав душу чорту. Тепер індіанець Джо став для них найстрашнішою і найцікавішою людиною на світі, й обидва не відводили від нього здивованих очей. Подумки вони вирішили стежити за ним ночами, коли випаде нагода, сподіваючись хоч одним оком поглянути на його жахливого повелителя.

Індіанець Джо допоміг перенести труп убитого і покласти його на воза; і в юрбі тремтячими від страху голосами переказували, нібито з рани виступила кров. Хлопчаки подумали було, що ця щаслива обставина спрямує підозри в правильне русло, і дуже розчарувалися, коли хтось зауважив:

— Тіло було за три кроки від Мефа Поттера, коли виступила кров.

Жахлива таємниця і муки совісті не давали Тому спати спокійно цілий тиждень після цієї події, і якось зранку за сніданком Сід сказав:

— Томе, ти так скидаєшся і стільки говориш уві сні, що я не можу спати півночі.

Том зблід і опустив погляд.

— Погана ознака, — суворим голосом сказала тітонька Поллі. — Що в тебе на душі, Томе?

— Нічого. Нічого особливого, — відповів Том, але рука в нього так тремтіла, що він розлив свою каву.

— І такі плетеш нісенітниці, — продовжував Сід. — Учора вночі ти кричав: «Це кров, це кров, ось що це таке!». І так багато разів. А потім: «Не катуйте мене, я все розкажу!» Що розкажеш? Про що це ти?

Світ захитався у Тома перед очима. Хтозна, чим все це могло скінчитись, але, на щастя, занепокоєний вираз зійшов з обличчя тітоньки Поллі й вона, сама того не підозрюючи, виручила Тома. Вона сказала:

— Ну, звісно! Все через те жахливе вбивство! Я сама мало не кожної ночі бачу його уві сні. Іноді мені сниться навіть, що це я вбила.

Мері сказала, що таке буває і з нею. Сід начебто заспокоївся. Том спробував якомога швидше позбутися його товариства і після цього цілий тиждень жалівся на зубний біль і на ніч підв’язував зуби хустинкою. Він не знав, що Сід не спить ночами, аби стежити за ним; інколи він стягує з нього пов’язку і досить довго слухає, спершись на лікоть, а потім знову одягає хустинку, як перше. Потроху Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і він його скасував. Якщо Сід щось і второпав із Томового бурмотіння, то тримав це при собі.

Тому здавалось, що його шкільні приятелі ніколи не припинять проводити судові слідства над дохлими котами і не дадуть йому забути про те, що його мучить. Сід зауважив, що Том жодного разу не грав слідчого, хоча раніше полюбляв виконувати головні ролі у всіх нових забавах. Крім того, він помітив, що Том ухиляється й від ролі свідка, — а це було дивно; не випустив Сід із уваги й ту обставину, що в Тома такі ігри взагалі викликають відразу і він за можливості намагається їх уникати. Сід здивувався, але промовчав. Зрештою, ці слідства вийшли з моди і перестали терзати совість Тома.

Протягом усього цього тривожного часу Том щодня або через день, обравши зручну нагоду, підходив до маленького віконця в’язниці й потай просовував крізь ґрати невеличкі гостинці, які вдавалося роздобути, щоб підбадьорити «вбивцю». В’язницею була невелика цегляна будівля, що стояла біля болота, на околиці міста, й варту біля неї вважали зайвою. Та й зайнята ця будівля була рідко. Такі маленькі подарунки трохи заспокоювали совість Тома.

Жителям містечка хотілося вимастити Джо дьогтем, обваляти в пір’ї і провезти тачкою за викрадення мертвого тіла, але метиса так боялися, що заводіїв не знайшлося, і цю думку полишили. Джо виявився досить обережним і почав свої свідчення одразу з бійки, не згадуючи про пограбування могили, яке їй передувало, тому вирішили, що краще поки не притягувати його до суду.

Розділ XII

Том відволікся від своїх таємних тривог, бо їх витіснила інша, більш важлива турбота. Беккі Тетчер перестала ходити до школи. Кілька днів Том боровся зі своєю гордістю, намагався викинути Беккі з голови, та зрештою не витримав. Він