Борис Віан - Червона трава

й досі невідома… «Регулярність правил» — ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно — накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час — не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій — і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному — іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.

Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук — подумки відзначив Вольф.

— Саме тому я грав не за правилами, — докинув Вольф. — Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно — що я скорився, став таким, як і вони, — хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.

— Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, — зауважив пан Опік. — Як ви вже там лінувалися — не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.

— Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, — сказав Вольф. — Ненавиджу спрацьовані речі. — Він ляснув долонею по столі. — Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.

Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.

— Ми теж зношуємося, — сказав він.

— Так, безперечно, — відгукнувся Вольф, — тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.

— Старіння не ґандж, — зауважив пан Опік.

— Не ґандж, — погодився Вольф. — Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.

— Усі приходимо до цього, — сказав пан Опік.

— Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, — сказав Вольф. — Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.

— Повернімось до нашої розмови, — запропонував пан Опік.

— Ми весь час говоримо про те саме, — сказав Вольф.

— Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?

— Ох, добродію, — зітхнув Вольф, — даремно ви про це спитали…

— Не розумію… — здивувався пан Опік. — Кому-кому, а мені однаковісінько.

Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.

— Атож, звісно… Перепрошую… — сказав він.

— А проте, я мушу це знати, — наполягав пан Опік.

Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.

— Неможливо в житті, що складається з різних етапів, — почав він, — прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…

— Цілком справедливо, — підхопив пан Опік, — хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.

— Я звинувачую своїх учителів, — провадив Вольф, — у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.

— Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?

— Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він — білий.

— Знаю, знаю, — закивав пан Опік. — Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.

Вольф сердито глипнув на нього.

— Крапка, — сказав він. — Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.

Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.

— Шістнадцять років життя, — промовив він. — Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.

— Пане Опіку, — знову почав Вольф, карбуючи слова, — послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання — це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений — це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, — зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, — а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.

Пан Опік