Борис Віан - Червона трава

— На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу — не відхиляйтеся від предмета розмови.

— Кохання — такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, — сказав Вольф.

— Можливо, — відповів пан Опік. — Але про це матимете окрему розмову.

— Гаразд, — мовив Вольф. — Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків — студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.

— Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, — сказав пан Опік. — Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.

— Можливо, — сказав Вольф, — але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.

Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся — метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, — і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.

Розділ 26

Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, — часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.

В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.

— Що тут діється? — спитав Вольф.

У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.

— Наш сенатор… — почала була Ліль, і голос їй затремтів.

— Що сталося? — спитав Вольф.

— Я не знаю, — відказала Ліль. — Верзе якусь нісенітницю, а питаєш — мовчить.

— Але вигляд у нього задоволений, — зауважив Вольф. — Він співає.

— Він, здається, здитинів, — промурмотіла Ліль.

Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.

— Точно! — вигукнув він. — Я здитинів. І хочу таким лишитись. — Сказав — і повернувся до своїх жахливих співів.

— Усе природно, — сказав Вольф. — Просто це старість.

— Він такий радий, що має цього ойленя, — промовила Ліль мало не плачучи.

— Бути задоволеним і здитиніти — це майже одне й те саме, — сказав Вольф. — Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.

— Ой, бідолашний наш сенатор! — скрикнула Ліль.

— Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.

— Але ж він не лишиться таким назавжди! — запротестувала Ліль.

— Він же сказав, що лишиться, — мовив Вольф. — Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.

— Він мене доконає! — вигукнула Ліль.

Сенатор удався до останньої спроби:

— Послухайте, востаннє в мене з’являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, — такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв’язок… повертаюся до витоків… від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. — Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. — Я функціоную, — сказав він. — Усе інше — то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя. Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.

Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.

— Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? — спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.

— Не можу повірити, — проказала вона.

— Ліль, — мовив Вольф, — я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?

— Бо я надто мала, — сказала Ліль, горнучись до нього. — Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.

Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.

— Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, — зітхнув Вольф.

— Навіть мене поцілувати? — спитала Ліль.

— Навпаки, цього я хочу, — сказав і зробив він.

— А твоя чортопхайка? — спитала Ліль.

— Я боюсь її, — прошепотів Вольф. — Там так усе згадується… — Він відчув неприємну судому в карку. — Машина — для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, — провадив він. — Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.

— Це неприємно?

— Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, — сказав Вольф.

— І мене не хочеш брати? — спитала Ліль.

— Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, — відповів Вольф. — Але я зневірився.

— Зневірився? — перепитала Ліль.

— Усе одне й те саме, — махнув рукою Вольф. — Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди…

— А я? — спитала Ліль.

— І ти. Ти — це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я…

— Залізь у мою шкуру, — попросила Ліль. — Я буду така щаслива — тільки ти та я.

— Неможливо, — сказав Вольф. — Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.

— Оббілуй мене, — погодилась Ліль.

— І тоді я не матиму тебе, — сказав Вольф. — Тоді знову буду в чужій шкурі.

— Ох! — сумовито зітхнула Ліль.

— Оце й називається зневіритись, — сказав Вольф. — Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.

— У тебе нема й просвітку надії? — спитала Ліль.

— Лише машина;.. — відповів Вольф.