Борис Віан - Червона трава

тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.

Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник — дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити — так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса — чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.

Порожнеча. Марна лічба.

Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі — й перед самим паном. Потер лоба й сів.

— Склали? — спитав пан Опік.

— Склав, — сказав Вольф. — Безрезультатно.

— Як це? — не зрозумів пан Опік.

— Якось не клеїться, — сказав Вольф. — виходить суцільна брехня.

— Ну, а пізніше? — спитав пан Опік. — Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.

— Ви гадаєте? — спитав Вольф. — Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.

— Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, — пояснив пан Опік. — Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.

— Украй маловагоме, — відгукнувся Вольф. — Ніколи цим не переймався.

— Атож-атож, — промурмотів пан Опік, — але так буде повніше.

— Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, — пояснив Вольф. — Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.

— А тепер, — сказав пан Опік, — поговорімо серйозно.

— Це тягнеться вже стільки років, — сказав Вольф. — Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.

Розділ 25

— Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, — проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. — Адже це й тільки це привело вас сюди.

— Десь так, — сказав Вольф. — Тобто, чому я розчарувався в житті.

— Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.

Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.

— Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, — додав він.

— Ви певні цього? — спитав пан Опік.

— Наука давалася мені легко, — пояснив Вольф, — до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.

— Можна було зацікавитися чимось іншим, — сказав пан Опік. — Музикою. Малюванням.

— Ні, — сказав Вольф.

Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.

— Мій батько полишив навчання в досить юному віці, — знову вдався до пояснень Вольф. — Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.

— Одне слово, вас записали до ліцею, — сказав пан Опік.

— Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, — провадив Вольф. — Це теж чимало важить.

— І все пішло як по маслу? — спитав пан Опік.

— Так, певною мірою… — відповів Вольф. — Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.

— Може бути й так, — мовив пан Опік.

— Та водночас, — вів далі Вольф, — ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі — із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, — неминуче розчарування.

— Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, — сказав пан Опік.

— Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.

— Так у житті встановлюється рівновага, — сказав пан Опік. — Що ж тут поганого?

— Це нестійка рівновага, — заперечив Вольф. — Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.

— Що може бути стабільнішого за… — почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.

— Моє лицемірство день у день зростало, — й бровою не зморгнувши, провадив той, — але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте — здібних не дуже люблять.

— А вам хотілося, щоб вас любили? — спитав пан Опік ніби між іншим.

Вольф зблід, обличчя його замкнулось.

— Це ми обминаємо, — мовив він. — Розбираємо ж тільки навчання.

— Тоді поговорімо про навчання, — сказав пан Опік.

— Ви запитуйте, а я відповідатиму, — запропонував Вольф.

— Яким чином освіта вплинула на ваше формування? — відразу ж почав пан Опік. — Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.

— Досить довго… — проказав за ним Вольф. — Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги — і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені