Люк Бессон - Артур і війна двох світів

Усвідомлення власної безпорадності роздратувало Жахливого У. Злісно зашипівши, він зірвав лють на маленькому круглому столику, ударом кулака розбивши його на тріски. Вчинок украй нерозумний, бо нерви він собі не заспокоїв, а от Розу розбудив.

Молодиця встала з дивана і одягла на носа окуляри. Вони їй нічим не можуть бути корисні, бо він Упиревого ревища потріскалися скельця. Тепер це доречно, інакше вона би знову зімліла, побачивши, що новий прибулець жахливіший попереднього.

— Я, певно, довго спала? — спитала Роза Упиря.

Та йому вже набридло грати роль вихованої особи.

— Як на мене, то не дуже! — відповів він і гепнув Розу по голові. І вона знову безтямно упала на диван.

Артур вийшов з вагона і, кинувши погляд на руїни після буревію, почав підраховувати збитки. Вся підлога була засипана посудом, скляними друзками та уламками. Несподівана стихія добре пошкодила Маргаритине господарство.

— Мені відома лиш одна істота, яка може заподіяти стільки шкоди, — задумливо сказала принцеса, поклавши руку на меч.

— Залиш у спокої меча, Селеніє! Тепер в тебе не той зріст, щоб воювати з руйнівником! Ліпше допоможи ввімкнути струм, — попросив Артур, намагаючись повернути важіль рубильника.

Тим часом Альфред, якого не полишала думка проникнути у вітальню, заскочив через розбите вікно. Підбігши до Маргарити, він почав їй лизати руки — і бабуся нарешті стала на підлогу. Обтрусившись, вона підійшла до дідуся.

— Чого б тобі просто не сказати про мету свого візиту замість того, щоб все понищити? — спитав Арчибальд Жахливого У.

— Нищити все на своєму шляху — моя маленька примха! — відповів Упир таким голосом, ніби йшлося про пожадання полуниць з вершками. — Ткнеш стінку карткового дому, а потім спостерігаєш, як швидко він руйнується — хіба це не приємне заняття? А той, хто будував дім, хіба не думав про руйнування? Ніщо не вічне під небесами, — філософствував Упир, походжаючи по вітальні. — І назвіть мені хоча б одну імперію, яку не збудували на уламках загиблої держави! Руїни — це фундамент для нових будов — будинків, палаців, фортець! Побачивши наслідки руйнування, людина зажадає відбудувати все заново, і не тільки відбудувати, а й перевершити те, що стояло раніше! Руйнуючи, я допомагаю виграти час архітекторам майбутнього!

— Час, протягом якого ти ще щось зруйнуєш! — насмішкувато промовив Арчибальд.

— Згоден. Це аморально. Ви будуєте — я руйную, ви знову будуєте — я знову руйную! Ох, хто ж розірве це зачароване коло?! — з награною жалісливістю вигукнув У.

Арчибальд не має що сказати. Мовчить і Маргарита.

— Може, така протидія і допомагає зберігати рівновагу? Хіба коло — не най-довершеніша геометрична фігура? — додав Упир, втішений, що йому вдалося продемонструвати ерудицію.

— Справді, це довершена фігура, — погодився Арчибальд.

— Добро і зло нерозлучні, мій безцінний друже Арчибальде! Вони надто потрібні одне одному. Це той цемент, який скріплює наші два світи!

РОЗДІЛ 9

Спільні зусилля Артура та Селенії не були марними — їм удалося відновити електропостачання. Потяг рвучко смикнув і почав набирати хід, а трьом нашим героям довелося його наздоганяти. Заскочивши на останню платформу, Артур простяг Селенії руку і допоміг їй залізти.

— Швидше, Барахлюше! — гукнула принцеса до свого брата, що підтюпцем біг позаду потягу.

— Не можу — в мене важкий рюкзак! — відповів задиханий і змучений юний принц.

Потяг мчав усе швидше, ще кілька секунд — і Барахлюш відстане від них остаточно.

— Артуре! Допоможи! — вимагала принцеса, певно, вважаючи, що її обранець здатен творити дива.

Артур ні в сих ні в тих. Та чого тільки не вдієш, коли прекрасна принцеса дивиться на тебе благальним поглядом!

Хлопчик зрозумів, що має лише одну секунду, щоб прийняти рішення. І якщо він загається, то втратить і принцесине серце, і Барахлюша з його знаменитим рюкзаком.

— Барахлюше! Тебе наздоганяє… Йєті! — щосили гукнув Артур.

Хитрощі допомогли: з переляку у Барахлюша буквально виросли крила і він, побивши всі рекорди з бігу, наздогнав платформу, заскочивши на неї таким запаморочливим піруетом, що збив з ніг і Артура, і Селенію. Всі троє покотилися, як у грі «мала куча». Першою стала на ноги Селенія. Струсивши пил з одягу, вона залилася сміхом.

— Ну, братику, ти й загорнув вуха!

Артур уперше чує цей вислів, і йому здається, що він означає те саме, що й «розвісив вуха».

— Класно він тебе підколов: тебе наздоганяє йєті! — пародіюючи Артурів голос, насміхалася принцеса.

Та Барахлюшеві не до сміху — фізіономія у нього надзвичайно сердита.

— Та я майже не збрехав! — виправдовувався Артур. Йому так хотілося, щоб принцеса мала веселий настрій. Та схоже на те, що його бажання не здійсниться.

Селенія вмить спохмурніла, хоча юний принц відчайдушними жестами підтверджує: Артур не брехав! Адже за потягом стрімголов мчав йєті, і його чорний ніс уже сопе за спиною принцеси. Та дівчинка його не бачила.

— Ви що. насміхаєтеся з мене? — сердилася Селенія. — Не на ту напали! Я, дорогенький Барахлюшику, в ці ігри бавилася, коли тебе ще й на світі не було! І я чудово знаю, що ніякий йєті не біжить за нашим потягом! — упевнено сказала вона, озирнулася… І переконалася в протилежному.

Альфред мчав за локомотивом:. І його ніс уже впирався у платформу. Принцеса заверещала нелюдським голосом, від чого й стіни затремтіли, побігла вперед і впала просто в Артурові обійми, з чого хлопчик тільки втішився.

— Та це не справжній йєті, — заспокоював Артур принцесу. — Це пес Альфред. Йєті більший і не такий гарний!

— А він приручений? — загикуючись, спиталася Селенія, не змігши приховати свого знічення.

— Я б сказав так: коли наші бажання збігаються, — він мене слухається!

Артур підбіг до краю платформи і щосили закричав:

— Альфреде! Щезни! Ти налякав принцесу!

Пес прислухався. Він побачив свого господаря на платформі, такого малесенького, та голосу не почув — він слабкий і тихий.

— Ну, бачиш? Він знову мене не слухається! — з відчаєм промовив Артур.

Він ніяк не міг зрозуміти, що пес його просто не почув. А він же так гучно горлав!

Потяг минув тенісного м'ячика, забутого після гри. В хлопчика в ту ж хвилю визріла ідея: він з розмаху вдарив ногою по м'ячу, таким чином продемонструвавши свій талант футболіста. Та ліпше б він подумав головою, перш ніж діяти ногами! М'яч разів у сто більший за нього, і єдине, чого він досяг своїм необдуманим вчинком, так це великого синяка на нозі. Артур аж завив із болю і заскакав по вагону на другій нозі, піднявши пошкоджену, як журавель на болоті.

— Що