Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Муся навіть зраділа, що може про улюблене вголос сказати, і з захватом пояснювати взялася:

— Це метод ідентифікації людини за відбитками пальців. Його, між іншим, англійський антрополог Френсіс Гальтон започаткував ще в тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році! А наша поліція ще ніби в кам’яному віці перебуває. Ось і доводиться за все самій братися…

Сказала і насупилась: навіщо перед цим нікчемою бісер метати!

А той дійсно здувся, мов індик, котрого общипали.

Дивиться зацікавлено, ніби вперше Мусю побачив, руку з саквояжем опустив.

— А ви все це звідки знаєте? — питає.

Гордо знизала Муся плечиками, саквояж свій відібрала, під ліжко засунула, дух перевела.

— З книжок, — відповідає.

І думає: зараз я цього околоточного геть у калюжу посаджу!

— Скажімо, — поважно продовжує, мов на лекції, — з монографії повітового поліцейського чиновника пана Снєгірьова «Про розшук», а ще з праць генерала Лебедєва «Мистецтво розкриття злочинів» — ще в рукописі прочитала, коли він татові його давав. За ніч!

Уже не кажучи, що і сера Гершеля читала, і мсьє Бартильйона, і Гросса… І, до речі, земляка вашого, пана Рудого, теж опанувала.

— Гм… — розгубився напарничок, — Георгія Михайловича я добре знаю.

— Так отож! — зраділа Муся, побачивши, що перемагає горе-напарника.

Витягла з-під подушки брошурку доктора Шерла і нею переможно в повітрі помахала:

— А найбільший мій учитель — ось! Тут усе так легко і ясно прописано, не гірше ніж у містера Конан Дойла! Тут і аналіз. І методи. І весь науковий підхід. А ви… — і перекривила: — «Романчики любовні»! Зовсім як мій татусь кажете.

— Ну, про ці брошурки нічого не можу сказати, — з повагою відповів Олексій, — а по всіх інших пара-

метрах бачу, що ви дівчина серйозна. Прошу вибачення, якщо образив. Мир?

Виструнчився, комір застібнув, простягнув Мусі руку.

Муся, для годиться, якусь мить подумала і потисла простягнуту руку.

— Мир, — згодилась. — Тільки ви, вельмишановний пане Крапко, більше ніякого неподобства не чиніть, як учора в коридорі…

— Так це ж я не з власної волі, — зашарівся той. — Це ж для людей було, для конспірації…

— … І рибонькою мене більше не називайте!

— Слухаюсь! — посміхнувся і серйозно додав: — Ну що — звіримо наші карти?

…Щойно всілися разом за скляний столик біля вікна, щоби нараду провести, тобто — «карти звірити», як у двері офіціант постукав.

Олексій відчинив — той зі срібною тацею стоїть.

— Шампанське, — кланяється, — для пані, горілочку — для пана. Як домовлялися.

— Ну, ставте, — зрадів Олексій.

Офіціант невидимий пил зі столика змахнув, бокал і чарочку поставив, блюдечко з лимоном і тістечком посередині примостив, вклонився і пішов геть.

Муся докірливо на чарку глянула і зітхнула:

— Пияк — знахідка для шпигунів…

— Я теж так вважаю, — радо кивнув Олексій і подав їй бокал. — Але за нове знайомство не гріх!

Це правда, подумала Муся, беручи до рук бокал.

Цокнулись, випили.

І голови над столиком зсунули, мов змовники…

* * *

— Отже, який пасьянс у нас виходить? — хвилиною пізніше говорив Олексій Крапка, — Я потрапив сюди, маючи дві підозри: посол Айзен займається, тобто займався, промисловим шпигунством. Кілька років тому я це майже довів. І докази мої були беззаперечні. Але дещо сталося… Дещо таке, що змусило мене відступитися. Айзен викрутився. А мене з розшукового департаменту в околоточні розжалували і від усіх справ відсторонили.

— Через що таке сталося? — запитала Муся.

— Це довга історія, — спохмурнів Олексій. — Довга і надто особиста…

Помовчав, і Муся помовчала, спостерігаючи, як по обличчі Олексія тінь пробігла — ледь помітна, але Муся спостережлива.

— Ну от, — продовжував Крапка, — тепер тут, у Києві, сталося таке. До речі, ви про це замітку читали, якщо в моїх речах порпались…

— Але ж і ви мої роздивлялися! — не втерпіла подати репліку Муся.

Олексій зморщився, але вирішив ніяких зайвих слів не говорити — адже з таким напарником тільки зачепись! — і продовжував міркувати вголос:

— …Сталося таке. Було розгромлено авіаційну майстерню, в якій інженери-авіатори на чолі з професором політехнічного інституту Миколою Артем’євим та інженером Федором Фердинандовичем Андерсом займалися розробкою аеропланів. У газеті написано, що це було звичайне хуліганство. Але Андерс, котрий, до речі, в моєму околотку живе, на Фундуклєєвській, сам мені повідомив по-секрету, що таки пропало звідти щось важливе. Ну от. Я зі служби звільнився і тепер тут у приватному, так би мовити, порядку…

Муся аж дихання зачаїла!

А потім не витримала, скрикнула:

— Креслення пропало?!

— А ви звідки знаєте? — підозріло глянув на неї Олексій.

— Здогадуюсь… — забурмотіла Муся, скроні потираючи. — Вирвалося… Будь ласка, продовжуйте! Я більше ані слова не скажу!

І про всяк випадок обома руками затулила рота.

— Це було креслення, зроблене в одному примірнику — особливого типу аероплана, — продовжував Крапка, — котрий здатен злітати з палуби корабля…

Муся своїм розумом, що його б, як тато дорогий їй не раз казав, приставити б до чоловічої голови, розуміла, що треба їй чемно поводитись, адже вперше з серйозним слідчим розмову вела — але натура над ним гору взяла: знову скрикнула несамовито:

— А у нас, у Петербурзі, вбито морського інженера, котрий розробляв якісь секретні воєнні кораблі! І слід від того вбивства сюди, на «Царицю Дніпра», веде!!!

Зірвались обоє зі своїх місць.

Один одному в очі дивляться, мов два хорти, що слід узяли.

Але не встигли і слова промовити, як почули з палуби, де публіка розважалася, несамовитий лемент.

Довелося «карти» скласти — і прожогом обоє на палубу кинулись.

* * *

— Це удача! Удача! Візьми крупним планом! — пошепки кричав режисер оператору.

А той, звісившись за борт, несамовито накручував ручку кіноапарата.

Пасажири, зокрема їхня чоловіча частина, так само висіли на перилах, вказуючи пальцями вниз, жінки репетували і голосили, матроси безтямно снували серед них, вхопивши хто багор, хто — канат.

Галас стояв неймовірний.

Розштовхавши юрму, Олексій і Муся прорвалися вперед і теж перегнулися через перила.

Побачили страшну картину: у хвилях, зачепившись краваткою за якірний ланцюг, погойдувалося тіло ювеліра Соломона Штока…

Пані, оточивши колом мадам Шток, бризкали їй в обличчя тим, що було під рукою, — лимонадом. Жорж