Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Почала в двері ногою гатити:

— Я удова купця третьої гільдії Савелія Копито! Я вам так цього не подарую! Посеред білого дня! Як смієте?!

Собачка княжни гавкає, за ноги її чіпає, в подолі сукні плутається.

Княжна тонкими перстами за скроні взялася — мігрень.

За дверима теж хтось стукати почав. Певно, черниці з приживалками свою пані виручати взялися.

Аж раптом відчинилися двері.

Входить у них Іполит Вікентійович, чемно кланяється:

— Шановні пані…

Лизавета Павлівна не розгубилася, наступає на нього з кулаками:

— Я тобі покажу! Песиголовець! Супостат! Гаспид! Почекай, я тобі сала за комір заллю!

Задкує від неї Іполит Вікентійович, втрачає присутність бойового духу, надто велика ця пані — і вшир, і в вишину, мов каріатида.

Але опанував себе, набрав поважного вигляду, посеред кімнати став і у своїй звичній манері, за яку над ним генеральська донька насміхалася, промовляє:

— Шановні пані! Прошу дуже заспокоїтись! Маю до вас важливе повідомлення. Отже… Прошу вас усіх залишатися тут до з’ясування факту звинувачення у… У підозрі на… На замах, точніше ска зати — на скоєний замах, що мав тяжкий наслідок щодо життя пана німецького посла гера Вільгельма фон Айзена!

Запала глибока тиша.

Навіть собачка не гавкнула.

— А що з ним? — скрикнула княжна Анастасія.

Задоволений тишею і увагою, Іполит ще більшою пихою налився.

— Минулої ночі його вбито.

Сказав коротко, без зайвих слів. І на реакцію пані дивиться.

Зойкнула Ольга, осяяла себе хресним знаменням, взялася долонями за щоки, на княжну з острахом поглянула.

А та головою хитає, рукою замахала, мовляв, ні, ні, не може такого бути.

Лизавета губи підібгала, насупилась, але мовчить — і на тому спасибі.

— Але… — першою прийшла до тями княжна. — Але я не розумію ваших дій, пане слідчий! До чого тут ми?

— Я ж сказав, ваше світлосте, вас затримано з метою встановлення обставин! — сміливо каже слідчий розшукового відділу. — Проведемо допит. Складемо протокол…

— На підставі чого, дозвольте вас запитати, вельмишановний? — скинула брови прекрасна княжна. — Попрошу вас пояснити!

— Усі пояснення будемо робити, так би мовити, конфіденційно, — не здається Іполит Вікентійович. — Як кажуть, у приватному порядку. Тобто — тет-а-тет…

— Що?! — знову пішла в наступ Лизавета Павлівна. — Ах ти, сатрап! Шельма поліцейська! Будяк засохлий!

Наступає рішуче, а за нею і княжна з Ольгою підбираються, аби вискочити з мишоловки.

Швиденько крутнувся Іполит Вікентійович на підборах, щодуху до дверей і — за двері.

Пані всі разом в них кулачками замолотили.

Дарма.

Двері для «Цариці Дніпра» дубові замовляли на лісопильні під Яготином — такі й сокира не з першого разу візьме!

* * *

А в «акторській каюті» своя драма розгортається!

— Ну, і довго ви збираєтесь так сидіти? — крізь двері питає Мусю ув’язнений.

— До першого причалу! Потім поліцію викличу!

— Це ж навіщо?

— Щоби вас заарештувати!

— На яких таких підставах?

— А чому у вас у валізі фотокартка вбитого лежить? Взагалі, хто ви такий? Ось це з’ясуємо в дільниці!

— Та не можна мені в дільницю, — каже Олексій.

— Звісно! — відказує Муся.

— Ну, добре. Я вам скажу… — смиренно промовляє напарник. — Тільки відчиніть!

— Я вас і так добре чую, — каже Муся.

— О господи, — зітхає той. — І звідки ви на мою голову звалились? Пообіцяйте, що нікому ані слова…

— Ще чого!

— Добре, — змирився ув’язнений і в шпарку шепоче: — Познайомимось заново. Олексій Крапка. Околоточний наглядач…

Муся аж за боки вхопилася від сміху, а Олексій обра жено каже крізь двері:

— Розумію вашу іронію. Але до того я сім років був першим помічником обер-поліцмейстера розшукового департаменту.

І додає:

— Пошукайте у верхній кишені плаща — там посвідчення…

Муся з тумбочки злізти боїться, щоби негідник не вискочив. Ледве дотяглася до вішалки, де його плащ висів.

Висмикнула його з гачка, в кишені порилася.

Дійсно, лежить там папірець.

Розгорнула, прочитала уважно, печатку на світлі роздивилася.

— Дійсно… — каже розгублено. — А навіщо ви тут?

— Випустите — скажу.

Муся з острахом тумбочку відсунула.

А той вийшов з переможним виглядом та ще й з її саквояжем у руці.

Муся на нього так і кинулася, але він високий, руку зі своєю здобиччю вгору підняв — не дотягнутися!

Трясе саквояжем — і в наступ:

— А от ви, мадемуазель, хто така? Ви ж не актриса, чи не так? Ви тут навіщо? Може, ви актрису вбили, в річку вкинули — а тепер гостей будете по одному туди ж відправляти? Га? Зараз я вас заарештую — у мене на це повне право є. Поміняємось ролями!

Тут уже Мусі довелося скиснути.

— Я… Я… — бурмоче, — я донька начальника санкт-петербурзької поліції генерала Гурчика!

— Гурчика? — чомусь зрадів посіпака. — Матвія Івановича? Знаю такого. А тут що робите?

— Я, бачите, батькові допомагаю…

— Тобто?

— Ну… веду розслідування, — белькоче розгублена таким поворотом подій Муся. — Так би мовити — неофіційно…

— Цікаво, — посміхається Олексій. — Це у вас що, хобі таке?

І як зарегоче:

— Вперше бачу дамочку-нишпорку!

— Я, між іншим, — розлютилася Муся, — багато чого можу! Мені тато часто вдячним буває!

Але Олексій не вгаває, регоче все дужче, аж сльози на очах виступили:

— Приватний детектив? Бувають же такі оказії! Ляльками давно припинили гратися? Яка від вас може бути допомога?! Один лише біль зубний.

Як загадав про свій зуб, так одразу ж і скривився.

Сміятися припинив.

Не знав, що зачепив Мусю за живе.

А вона в атаку пішла, мов дика пантера:

— Ось ви всі такі — солдафони! Ані наукового підходу до справи! Ані логіки! Ані аналізу! Одразу — під арешт і давай тиснути. Як у часи інквізиції! Дактилоскопію досі не визнаєте. Антропоніміку також! Книжок розумних не читаєте — працюєте, мов опричники. Один перед одним хизуєтесь та чини набуваєте. Ох… — рукою махнула. — Та про що з вами розмовляти…

Принишк нишпорка.

— Я чини не здобував, я їх навпаки — втратив, — засопів ображено і смиренно питає: — А дозвольте запитати, що-що, ви кажете, ми не визнаємо? Що за слово таке?

— Дактилоскопію! — поважно відповідає Муся.

— О! Ви й про це відаєте?! —