Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

з двохсот чоловік, які були в пеклі під Іловайськом. Тоді Медвідь провів аж три дні вдома, а «крайнього» (так тут усі говорили замість «останнього») разу встиг додому лише на ніч, коли його послали за двома новими БМП-2. П’ять годин він був із нею й зі сплячими хлопчиками. Коли вранці їхав, не стали їх будити. Настя так плакала, що й без дітей сліз вистачило.

Здоровезний мужик увесь у липкому стікаючому болоті, наче завмерши, стояв посеред зруйнованого села, посеред нескінченної війни. Плечі у нього опустилися, голова похилилася, сам він увесь якось стиснувся.

Ніхто не бачив його сліз. Поряд нікого не було. І навіть якби були, не помітили б. Через багнюку…

Рівно о п’ятій ранку бронеколона висунулася до КАПу. Першим пустили БТР, на ньому й поїхав Медвідь. Другою йшла МТЛБ, замикав колону БМП. Медвідь був у головній машині, так мобільніше й надійніше керувати. В усі три під зав’язку навантажили БК, їжу, лахи, воду, ліки.

«Мотолигою» замість дванадцяти чоловік їхало четверо. У БТРі було двоє, Медвідь і механ Вася, той, що напередодні за всіх прийняв рішення їхати. Беха містила чотирьох. З вежі треба було забрати чоловік двадцять, якщо ще, дай Боже, живі. Судячи з канонади й радіообміну, бій там тривав від самого вечора, цілу ніч.

Щойно заїхали на злітку біля вежі, перші дві машини проскочили, а БМП запалили. Довбанули з гранатомета прямою наводкою в паливний, із засідки. Схоже, чекали. Розвідник Ждан на ходу відчинив задній люк «мотолиги». З БМП ніхто не вибрався. Машина вже горіла як факел. Не скидаючи ходу, поїхали далі.

Під’їхали до вежі, «пришкерилися» з північного боку, щоби скоротити сектор обстрілу. Захисники вже сиділи й лежали внизу, посеред решток зруйнованих поверхів. Мертві й живі. Живі, хто міг, відстрілювалися навмання, на спалах, мертві терпляче очікували.

Хвилин п’ять евакуювали поранених, засовували в «мотолигу» сім мішків із трупами. Поранених чоловік вісім. Шестеро на ногах. За командира — старший сержант із позивним «Налим».

У глухій темряві вогкого ранку, посеред сліпого стрілецького бою розподілилися по машинах, як могли. Трьохсотих додалося. Двохсотих наче ні. До Медведя в БТР влізли легендарний коректувальник і кулеметник Фелічита, який не залишав вежу з жовтня, цілісінький, та ще п’ятеро з ним, усі на ногах.

Несподівано довелося затриматися. Усі не помістилися в «мо- толигу», хоч як пресуй.

— Двохсотих залишаємо, б…дь!

— Їдемо всі! Так, б…дь, веселіше! В’яжіть мішки з двохсотими на рами! Бігом, б…дь!

І лише коли, матюкаючись і відстрілюючись, перекантували трупи на рами, машини рушили далі.

На під’їзді до пожежки виявилося, що розвідка помилялася. З пожежки їх добряче «причесали» ДШК і, схоже, «Утьос». Ну, і пару гранат до кучі, з РПГ. Мимо цього разу.

Медвідь прийняв рішення в самовбивчий бій не вступати, а обходити пожежку на швидкості через насип. Вася «фіксанув» під обстрілом, надто задрав на підйомі швидкість. БТР занесло, і машина перевернулася на спину, нагадуючи велетенського залізного жука з подібними на безпорадні лапки колесами, що безглуздо оберталися. «Мотолига» пішла далі без зупинки. Заміс був крутий. Трупи на броні поступово перетворювалися на решета.

Медвідь відчинив люк і відразу побачив: з боку пожежки летить «світлячок». Прямо до них. Водій не вимкнув світло всередині. Відкритий люк виказав їх у темряві.

Спалах, удар. Медвідь закрив руками лице, розплющив очі й побачив, що горить. Спробував збити полум’я. Вивалився злюка лицем у свіжісінький сніг. Сніг зашипів. Медвідь не відчував обличчя.

Збивши полум’я, він потягнувся назад до люка, щоби дістати автомат, побачив, що водій згорнувся калачиком. Смикнув його за плече — голова, наче гумова, впала набік. Пів голови нема.

— Прости, Вася. Не пощастило цього разу, — тільки й устиг прошепотіти комбат. Цієї миті вже все тріщить у нього самого в голові. Іскри в очах. Темрява. Втрата свідомості.

…Коли Медвідь отямився, він лежав на животі на асфальті. Навколо міські будинки. Голова розколювалася. Рукам страшенно незручно. Усе ясно: зв’язані за спиною. Полон.

Уже світало. Навкруги холодно й сіро. Їх посадили на коліна посеред вулиці. Усіх, хто був у БТРі, крім водія.

— Я Ваха, если кто не знает[34], — заговорив, скоріше навіть закричав, майже зірвавшись на фальцет, високий смуглий молодий чоловік кавказької зовнішності. Був без шапки, мав у руках короткоствольний «калаш», а з форменої кишеньки на рукаві звисав символ так званої путінської Новоросії — георгіївська оранжево-чорна стрічка. Ваха, незважаючи на національність, говорив російською без жодного акценту.

Медведю лице Вахи здалося знайомим. Де він його раніше бачив? Голова крутилася, гула. Шкіра обличчя нестерпно нила. Права щока його роздулася так, що він краєм ока міг бачити її.

Поряд із Вахою раптом виросла фігура з телевізійною камерою на плечі, у синій касці з написом «ПРЕСА» і в синьому бронику з написом «Лайк ньюз».

«Усе ясно, це ж той самий психований командир бандитів на прізвисько Ваха, який не вилазить із сепарських новин. Може, хоч на камеру не будуть кістки ламати», — подумав комбат.

Цієї миті Ваха порівнявся з ним (побачив, що за віком і формою офіцер, не нижче майора), зупинився навпроти, долонею в лоба підняв йому голову й спитав:

— Ты, чтоли, командир?[35]

Медвідь мовчав.

— Отвечай, боров, когда спрашивают! Или не кормили еще? — Ваха різким рухом відірвав синьо-жовтий шеврон із грудей Медведя, сунув йому під ніс, намагаючись запхати у закритий рот. — Жри, падаль, кому говорят! Жри, гнида! У вас, у карателей, щас завтрак должон быть по расписанию![36]

Він віддав автомат одному зі своїх солдат. Їх було чоловік п’ятнадцять. Усі в новій зимовій утепленій зеленій формі з чорними наплічниками й нарукавниками від ліктя, як у військових бухгалтерів, якщо такі на війні бувають. Майже в усіх на головах чорні балаклави. Дехто в касках, дехто в чорних в’язаних шапочках. Берці в усіх нові, мало не блищать. Усі вони стояли мовчки.

«З виправки — професійні військові», — подумав Медвідь.

Між тим Ваха дістав із кобури ТТ і тильним боком з усього розмаху вгатив його по тім’ячку. Комбат знову знепритомнів.

Отямився на підлозі в якомусь ангарі-гаражі. На стінах тут і там на залізних штирях висіли старі й нові покришки.

Він і його хлопці лежали на підлозі. Обличчя в усіх закривавлені. Замість професіоналів у балаклавах навкруги стояли бандитського вигляду хлопці, без балаклав, у камуфляжі, зі шматками залізної арматури в руках.

— Значит, так, фашисты х…вы. Мы у вас в «коробочке» пулемет нашли, — кричить Ваха, крутячи бейсбольну биту в руці. — Кто