Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

був нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу. Але здебільшого було вручено Хрести військових заслуг з мечами 2‑го класу, що їх отримали багато українців, зокрема Долинський[139], Палієнко[140], Ремболович, капелан Дурбак та Юрій Черкашин. Також цю нагороду отримав український унтер–офіцер Білий з розвідувального кавалерійського підрозділу та Лев Стеткевич. За даними Долинського, відомо, що Бріштот, Кляйнов та Шнеллер отримали Хрести військових заслуг з мечами 1‑го класу, однак в особових справах Бріштота та Кляйнова це нагородження ніяк не відображене, тобто, найімовірніше, жодних нагород вони не отримали.

Висновки

Антипартизанська акція групи Байєрсдорфа фактично стала вступним іспитом для дивізії «Галичина» і бойовим хрещенням для не менш ніж 1600 українських вояків військ СС. Зрозуміло, що масштаби бойових дій групи були малі, а умови ведення бою проти партизанів і поряд не стояли зі справжніми фронтовими умовами, але це було бойовим випробуванням, причому для всіх ланок і всіх підрозділів. Стрільці та артилеристи дістали змогу застосувати отримані на вишколах навички у справжньому бою, постачальники набули досвіду забезпечення частин під час маршів та у відкритому полі, медики й санітари — надання допомоги пораненим тощо. Недаремно Михайло Длябога писав після війни, що перший бій його батареї з партизанами під Хмеліком — «це була добра практична заправа для вояків, підстаршин, і я сам більше скористав чим на старшинському вишколі»[141].

Обергруппенфюрер СС Вільгельм Коппе міг бути задоволений діями бойової групи «Байєрсдорф»

В історичній літературі існує думка, що бойова група «Байєрсдорф» не змогла впоратися з поставленим завданням. Усе це бере початок від тверджень штурмбаннфюрера СС Гайке, який зауважив у своїй книзі: «На жаль, бойова група не зовсім вдало виконала своє завдання». Всю провину за це Гайке переклав на «поліційного генерала з Перемишля» (можливо, мається на увазі Коппе), який «про неї не дбав і нею погано керував. Він не мав жодного поняття про військову тактику чи командування військовими частинами»[142]. Практично всі українські офіцери дивізії в один голос, як якусь мантру, повторювали ці твердження Гайке і в результаті колишній член Військової управи та історик Юрій Тис-Крохмалюк зробив такі викладки стосовно «невдачі» групи Байєрсдорфа: «1. Недолік у постачанні і вивінуванні в бойові й охоронні засоби проти важких зимових умов у вільному полі;

2. Брак резервів для зустрічного бою з більшими партизанськими з'єднаннями;

3. Група зустрічала тільки малі розвідувальні відділи, які скоро зникали в терені, більші відділи пересувались лісами, а основні сили перебували ще за Бугом, далеко на півночі;

4. Заборона поліційного командира з Перемишля вступати у бої з партизанами;

5. У таких умовах ціла акція не мала ніякого смислу — ні тактичного, ні навіть вишкільного»[143].

Однак, як ми бачили, з усіх цих пунктів можна погодитися лише з першим, а решта виглядають відвертою маячнею. Особливо дивує другий пункт, про брак резервів, який відверто дисонує із третім пунктом, — про те, що групі протистояли лише малі партизанські відділи.

До справді негативних чинників, що впливали на боєздатність бойової групи, варто додати брак у німців достовірних розвідувальних матеріалів щодо дій партизанських з'єднань. Ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, один з найкомпетентніших та найвпливовіших українських офіцерів у військах СС і офіцер зв'язку у штабі групи, після закінчення акції підготував для командира дивізії Фрайтаґа спеціальний звіт, у якому, як головний недолік проведеної антипартизанської операції, зазначив: «Брак потрібних інформацій про силу ворога, розташування його сил і щонайважливіше знання скорости і засобів руху ворожих з'єднань»[144]. Загалом це не дивно, бо отримання достовірної розвідувальної інформації про дії партизанських загонів завжди було важким завданням, тим паче, коли ці партизани постійно рухались і маневрували.

Насправді навіть поверхневий аналіз подій свідчить про те, що німецька акція була добре спланована і скерована. Німецькому командуванню вдалося забезпечити взаємодію кількох окремих бойових груп різного складу і боєздатності та забезпечити утворення кільця оточення навколо партизанської дивізії. В цьому і був сенс тих «безглуздих» маршів бойової групи по засніжених теренах, про які згадують дивізійники, — блокувати партизанів, щоб після їх знищити. Те, що партизанські загони Вершигори, хоча і з втратами, але зуміли прорватися з оточення, свідчить, радше, про добру боєздатність радянських партизанів, ніж про погане керівництво операцією з боку німецького командування. Головне завдання операції — витіснити радянські партизанські загони з території Генерал-Губернаторства — було виконано. Отже, в цьому випадку маємо всі підстави наголосити на успіху дій бойової групи «Байєрсдорф».

Фрагмент з облікової картки офіцера військ СС Романа Долинського, де вказано, що він «був» підполковником РСЧА. Насправді кар'єра Долинського в УРСР йшла по партійній лінії

Постійно також зустрічаються твердження, що особовий склад бойової групи був не навчений. Принаймні коли йдеться про деякі підрозділи, наприклад, артилерійську батарею, це відповідає дійсності. Однак у стрілецьких підрозділах ситуація була дещо інша. Ярослав Овад категорично заперечив поширені твердження, що українські «стрільці були недосвідчені і не навчені діяти разом» що стало однією із причин «невдачі» бойової групи. Він вказував, що «від нас, рядових, не вимагалося нічого такого, чого ми не знали і не могли виконати. Не була це гармонія великих з'єднань у період складної тактичної чи навіть стратегічної операції, а звичайна «тримай–лапай» та погоня пішки за ворогом, який мав у своєму розпорядженні примітивні засоби пересування, але мав їх. Якщо командування групою не могло дати собі ради, то що ми могли зробити, бродячи в снігах по коліна. А ворог втікав саньми»[145]. З цим твердженням можна лише погодитися.

Втрати бойової групи були мінімальні. М. Мельник навів дані, що було 10 вбитих та 13 поранених[146]. Сюди ж треба додати зниклих безвісти, які, найімовірніше, дезертирували до УПА. Як ми пам'ятаємо, дезерція розпочалася ще під час розташування частин бойової групи у Львові, і, за деякими даними, на 21 березня 1944 року втрати бойової групи зниклими безвісти становили 10 вояків[147]. Зараз нам відомі імена двох вояків бойової групи, які дезертирували в УПА — це Іван Головач (загинув 11 квітня 1944 року), Семен Жук (загинув 25 квітня 1945 року)[148]. В цьому сенсі треба додати, що в бойовій групі моральний дух виявився ліпший і вищий, ніж у галицьких добровольчих полків СС, де рівень дезертирства був значно вищий.

Одним із найцікавіших моментів щодо втрат бойової групи є твердження про нібито 25 загиблих українських вояків в одному бою. Історик М. Логуш та дивізійник Лев Стеткевич стверджують,