Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

У рукопису під назвою «Хроніка дивізії «Галичина», датованому 1943–1944 роками, що зберігається в одному з українських архівів, у запису від 21 березня 1944 року ці події подано трохи інакше. Там чітко вказано, що вся бойова група грабувала польських селян, але саме вояки Соболевського показали себе з найгіршого боку. Далі подано такі рядки: «Соболевський, щоб урятувати честь нашого стрільця, грабунки ці взяв на себе, сказав, що він дав наказ грабити, — і застрелився». Далі було вказано, що німці не повірили, що Соболевський віддав такий наказ, але оцінили шляхетність його вчинку. Поховали його з військовими почестями[129]. Справді мужній вчинок Соболевського не може приховати того факту, що «конфіскації» вояками дивізії продуктів харчування в польських селян досягали чималих масштабів. Проте це не є чимось незвичним, бо ще раз підкреслимо, що конфіскацією продуктів в місцевого населення займалися вояки всіх армій в усіх війнах.

Могила Богдана Соболевського

Треба також звернути увагу на твердження, що періодично спливають на поверхню щодо скоєння військових злочинів проти цивільного населення вояками бойової групи. Зазвичай у цьому сенсі люблять цитувати рядки з дивізійної історії Вольф-Дітріха Гайке: «Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже вояки дивізії ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу надіслано в околиці, в яких чимало польського населення, а то і в чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками та українцями мусила тут виявитися»[130].

Вище ми цитували Михайла Длябога, що коли дивізійники вперше заходили до польських хат, то їхні мешканці «прямо блідніли зі страху», та про чутки, що їх розпускали по селу останні два тижні, що от–от прийдуть українці й почнуть мордувати і катувати польських селян[131]. Зрозуміло, що з такими настроями поляки очікували якихось каральних акцій. Певного «антипольського» настрою українцям додавали й відомості про знищені поляками українські села, про які згадували Стеткевич та Кецун.

Однак факти свідчать, що якихось великих військових злочинів вояками бойової групи скоєно не було, а багато злочинів, що їх приписують бойовій групі, були скоєні в місцевостях, де взагалі не було жодних її підрозділів[132]. Колишній дивізійник, а згодом історик Василь Верига проаналізував усі основні польські твердження і звинувачення стосовно військових злочинів, що їх приписували дивізійникам, і дійшов висновку, що майже всі вони до групи Байєрсдорфа жодного стосунку не мають[133]. Гайке у своїй книзі зауважив таке: «Треба брати до уваги, що бойовій групі Дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли. У багатьох випадках можна було в це безперечно провірити… Командування дивізії простежило всі скарги і, якщо були докази, винних покарано»[134]. У принципі, так воно і є, бо в районі дій бойової групи так і не було скоєно великих військових злочинів, на зразок спалення сіл чи масових розстрілів, хоча побоювання такі з боку польського населення справді були. Наприклад, підтверджено факти розстрілу чотирьох поляків у Тарнограді, одним з яких був доктор Кришкевич. До того ж коли йдеться про т. зв. «каральні акції», то варто зауважити, що багато з них, наприклад, знищення обвинувачених у партизанщині чи тероризмі, відбувалося за вироком військових судів і за законами військового часу (як у випадку з доктором Кришкевичем), тому ці заходи не можна вважати військовими злочинами, оскільки на момент свого скоєння вони були цілком у рамках закону, що діяв на цій території, а закон зворотної дії не має.

Розділ сьомий. Відкликання бойової групи

Дислокація бойової групи навколо Білгораю тривала десь близько півтора тижня. У другій декаді березня бойова група зосередилася в місті Звєжинєц. У цей час партизанська активність майже повністю припинилась і тому було вирішено відкликати бойову групу до основних сил дивізії.

Стрільці з бойової групи «Байєрсдорф» сфотографовані після повернення з «айнзатцу». Вояків групи можна легко впізнати по щитках з галицьким левом, що нашиті на правому рукаві

17 березня перші частини бойової групи почали завантаження в ешелони. Передові підрозділи через Люблін і Кєльце виїхали до полігону Нойгаммер, де в той момент перебувала дивізія. Хоча, за згадкою Длябоги, бої його батареї з партизанами тривали до 20 березня[135].

Вояк бойової групи після повернення до основних частин дивізії

З другого боку фронту, 18 березня 1944 року партизанська дивізія Вершигори вийшла до села Могильниця, у якому знаходився трьохсотметровий міст через річку Західний Буг. Захопивши його, партизани переправилися в Біловезьку Пущу та білоруські ліси та в квітні скінчили свій рейд[136]. Звідси командир радянських партизанів надіслав у центр декілька звітних радіограм, в одній з яких повідомив: «За час Львівсько-Варшавського рейду з лав дивізії вибуло понад 400 бійців і командирів, є багато поранених… Вибули з лав і загинули від поранень переважно старі бійці і командири… В санітарних частинах не має жодного бинта, немає пакетів і медикаментів»[137]. З цих даних добре видно, яких великих втрат зазнала партизанська дивізія під час свого рейду і протидій німецьких сил. Тому не буде перебільшенням сказати, що досвідчені партизани зазнали поразки, враховуючи, що всі наслідки їхніх диверсій (зруйнування мостів, ліній зв'язку тощо) порівняно швидко німці відновлювали, а втрати були великі. Німецьке командування знайшло гідну протидію партизанській тактиці. І чималий внесок у цей успіх зробила сформована з українців бойова група Байєрсдорфа.

Після прибуття з фронту вояків приблизно на тиждень помістили в карантин, що розташовувався в дерев'яних бараках колишнього табору для військовополонених в Цайсау. Це мало виключно санітарну мету і було зроблено для боротьби з вошами та зі всілякими недугами, щоб не позаражали інших. Однак спочатку воякам не повідомили про мету цього заходу: «…після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що таке ми зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину»[138]. Після завершення карантину вояки були розпущені по своїх підрозділах.

Десь через два тижні після повернення бойова група знову була зібрана і на урочистому вишикуванні тим воякам, які найбільше себе проявили, були вручені нагороди. За спогадами Романа Долинського, вояки бойової групи отримали 150 різноманітних нагород. Є непідтверджені дані, що українець Михайло Качмар