Роман Олегович Пономаренко - Бойова група «Байєрсдорф»

що це трапилося під Фрамполем, але іноді з'являються твердження, що це відбулося під Хмеліком. Так, Логуш пише, що після бою дивізійники знайшли тіла 25 своїх загиблих товаришів — нібито після того як один взвод потрапив у засідку та був майже знищений, причому двоє вбитих лежали окремо — спочатку поранені в ноги, вони були вбиті багнетами з особливою жорстокістю і нібито їхні крики чули інші вояки бойової групи[149].

Стеткевич про це подає так: «У тому бою ми зазнали відчутних втрат: 25 вбитих, а між ними два тіла покалічені та понівечені. Видно, вони ще жили по нашому відступі і більшовики знущались над ними. Наступного дня о. Іван Дурбак похоронив на місцевому кладовищі вбитих. То були перші жертви нашої дивізії. Отець Іван сказав зворушливу прощальну проповідь. Цвинтар був виповнений мешканцями Фрамполю. Наша чота віддала останній крісовий салют і зі сльозами на очах вояки відійшли…»[150] Однак якихось достовірних підтверджень цього випадку і таких великих втрат дивізійників нам так і не вдалося знайти.

Плакат із закликом до українців вступати у лави військ СС

Взаємини між командним складом групи загалом були доволі коректні, хоча ситуації траплялися різні, особливо між німцями та українцями. Наприклад, усі спогади Долинського повні критики німецького керівництва та заяв, як «бездарні» німці тільки те й робили, що притискували «талановитих» українських офіцерів. Серед іншого, Долинський описує конфлікт, що стався в Білгораї між німецькими та українськими офіцерами бойової групи. Річ у тім, що українці постійно апелювати до своїх колишніх військових звань, отриманих ними в інших арміях. Проте для військ СС минулі звання не були важливими — головними були здібності та відповідність займаним посадам. Тому після перевишколу більшість українських старшин, які раніше були полковниками чи майорами різних армій, переважно отримали звання ваффен–гауптштурмфюрерів (відповідає званню капітана), бо найбільше, на думку німців, на цей момент вони і не заслуговували. Це була стандартна есесівська практика, спрямована на підготовку справді якісного командного складу. Однак українцям з тим змиритися було важко, і між собою вони іменували один одного за своїми колишніми званнями. Німці з цього іронізували, й одного разу стався вибух, коли Долинський, який теж називав себе колишнім підполковником РСЧА (саме так вказано в його обліковій картці офіцера військ СС, хоча насправді він був звільнений з РСЧА в 1922 році і це звання нічим не підтверджено), рішуче відповів на саркастичну заяву Кляйнова стосовно появи в бойовій групі «якогось нового полковника». Ця відповідь доволі показова, тому є сенс навести її повністю: «Ви дуже добре знаєте, що наш правдивий ступінь є, власне, той, про який ви з такою іронією говорите. Про це ми маємо відмітки в наших зольдбухах та одержуємо належну цьому ступеню платню. Нашого ступеня ви нам не відберете. Наші люди про це дуже добре знають та інакше нас титулувати не будуть, про це я вас запевняю. Якщо ви вважаєте, що тут щось не в порядку, прошу нас відправити до дивізії на предмет звільнення, бо ми своїх прав ніколи не зречемося». Цікаво, що, за словами Долинського, присутній при цьому гауптштурмфюрер СС Бріштот підтримав його одним єдиним словом: «Richtig» (правильно)[151]. Після цього Байєрсдорф обернув усе це на жарт і конфлікт був вичерпаний за пляшкою коньяку. Зауважимо, що, на нашу думку, саме в той момент Долинський відповів значно м'якше, а вже після війни, коли писав свої спогади, трішки додав туди «ображених емоцій». У цьому контексті треба додати, що, на відміну від переконань Долинського, молоді українські вояки майже не знали старших українських офіцерів. Так, зі спогадів Овода випливає, що він та його товариші по роті з офіцерів дивізії знали лише свого ротного командира — німця Шнеллера, а інші офіцери бойової групи були їм невідомі взагалі, і вони тим не цікавилися.

Насправді якихось великих конфліктів між українцями і німцями не було, радше непорозуміння, бо деякі українські офіцери, наприклад Ремболович, не знали німецької мови, та через вразливе самолюбство українських старших за віком офіцерів. Навіть «протистояння» Шнеллер — Ремболович ніяк не відобразилося на боєздатності бойової групи і не мало серйозних наслідків, якщо не брати до уваги зіпсовані нерви обох офіцерів. Цікаво, що, за свідченням Долинського, Карл Бріштот доволі критично ставився до командира групи Байєрсдорфа та його начальника штабу Кляйнова і не вірив у їхні тактичні здібності[152]. Загалом це доволі зрозуміло, бо молодший Бріштот, енергійний офіцер, з чималим бойовим досвідом, явно міг скептично дивитися на старшого та обережного Байєрсдорфа, для якого це було першим бойовим хрещенням у Другу світову війну й іронічно називати його «старим корком». Проте на їхніх «робочих» взаєминах це ніяк не відображалося. Щодо ставлення німецьких офіцерів і унтер–офіцерів до рядових українських вояків, то воно було дуже коректним. Як згадував Припхан, «під час бойових дій німецькі підстаршини поводились з нами дуже ввічливо»[153].

Отже, незважаючи на всі застереження, бойова група Байєрсдорфа цілком виконала поставлене бойове завдання. Діючи у складних погодних умовах, при незадовільному забезпеченні зимовим одягом, проти досвідченого, вмілого і мобільного супротивника, українські вояки показали себе з найліпшого боку. Хоча група і провела лише один «великий» бій, однак зіграла важливу роль у поразці, що її німці завдали партизанській дивізії Вершигори. Для дивізійників це було справжнім бойовим хрещенням. І бійці, й українські командири бойової групи змогли в реальних умовах відчути на собі весь тягар війни й набути важливий досвід, який, повернувшись до своїх частин, вони змогли передати молодим стрільцям.

Додаток. Відповідність військових рангів та звань

* - у випадку з українцями до звання додавалася приставка «ваффен». Тобто ваффен–унтерштурмфюрер і так надалі.

** - звання кандидатів в офіцери, що навчалися у військових училищах. У військах СС умовно відповідало: юнкер СС — унтершарфюрер СС; штандартенюнкер СС — шарфюрер СС; штандартеноберюнкер СС — гауптшарфюрер СС.

Література та джерела

1. Бл. пам. сот. інж. Ярослав Кубашевський // Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства кол. вояків 1 УД УНА в Німеччині. — № 112. — С. 147.

2. Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія / А. Боляновський. — Львів, 2000. — 526 с.

3. Бундесархів: особові справи К. Бриштота, Ф. Фрайтаґа, Й. Кляйнова та Р. Долинського.

4. Верига В. Дорогами Другої світової війни. Легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 р. та про Українську дивізію