Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

досить добре, хоч уже й не чисто на «відмінно» (вік?), вчився у школі, робив дописи до шкільної стінгазети, а згодом і до райгазети, а після школи няньчив разом із підрослим братом Іванком молодших братиків Толю і Васю, допомагав батькам поратися на городі, а коли надходила черга, то з вірним і улюбленим мною розумахою песиком Бобиком пас череду. Екримія існувала мовби паралельно з реальним буденним життям, була значною мірою порятунком від нього.

На той час я захопився футболом і завів блокнота, у якому записував результати вигаданого мною чемпіонату Екримії з футболу, переставляв, як хотів, тамтешні команди, деякі назви яких досі пам’ятаю — «Данстем», один і другий (за прикладом наших «Динамо»), «Спартак», «Танеш ферс» (перекладалося з екримійської як «Прапор праці»), «Авенйонес», («Авангард»), «Бантомарадо» («Будівельник») і т. ін. Звісно, були і свої зірки тамтешнього футболу, імена яких не називатиму, щоб не засмічувати ваші голови.

Усе те майже обірвалося, коли мене призвали до «доблесної совєтської армії». В армії я не вів жодних нотаток про Екримію, хоч писав вірші, новели й замітки до армійських газет. У казармі часто робили «шмон» й хтозна, як би поставилися, коли б знайшли мої екримійські фантазії. Може б, повірили, що я агент якоїсь іноземної розвідки…

Після служби я тільки іноді з тихим сумом і непоясненним щемким відчуттям втраченого, чогось мовби по-особливому важливого згадував про ту загадкову вигадану країну. Навчання в університеті, робота в редакціях кількох газет, кохання, створення сім’ї, народження дітей, захоплення драматургією, а потім прозою створили нову реальність, яка наповнила моє життя. Тоді я й не міг передбачити, що звернуся до давніх фантазій.

Те сталося, коли, вже повернувшись на Волинь і оселившись із сім’єю в Луцьку, я придбав якось у місцевій книгарні «Малий атлас світу», доволі добротне й детальне видання, яких тепер не випускають. Гортаючи його, я раптом подумав: цікаво, а де б могла розташуватися моя колишня Екримія? Колись, у шкільні роки, я вже шукав для неї місце й зіпсував кілька енциклопедій, домальовуючи контури цієї країни. Вона була то на Балканах, то в Атлантичному океані, називаючись тоді Антілією, то навіть в Азії. Тепер я, цілком дорослий і нібито солідний чоловік, взявся по-новому домальовувати Екримію. Спочатку вона розташовувалася між Італією і Югославією, далі між Югославією і Австрією, згодом між Югославією і Грецією, між Болгарією і Грецією, доки не зупинився на остаточному варіанті — між Албанією і Грецією. Той зіпсований атлас досі зберігається в нашій оселі.

Екримія стала обростати історією — від ще античних часів до наших днів, новим політичним життям, а далі власною літературою, з письменниками й створеними ними романами, повістями, поезіями. Не раз я думав, що це ж ненормально, якийсь особливий вид психічної хвороби. Але тут, на моє щастя, розпочалася так звана перебудова, за нею постала незалежна Україна, за яку в міру своїх скромних сил поборовся і я, став доступним величезний материк світової літератури, раніше закритий. І я з неабияким дивуванням і, чого там, радістю довідався, що я не один, виявляється, такий чудик чи хто там.

Принаймні можна нарахувати кілька десятків письменників, котрі створили свої уявні країни, вигадавши їм дані й історію — від росіянина Олександра Гріна з його Грінландією і Зурбаганом до португальця Фернандо Песоа, який друкувався під трьома псевдонімами, і кожен з тих поетів, окрім вигаданого імені, мав свою біографію, місцевість, де народився, а двоє й вигадані країни, у яких побували. Найзнаменитіші з таких невгамовних вигадливих творців — аргентинець Хорхе Луїс Борхес і поляк Станіслав Лем. Вони не тільки створили по кілька країн, з минулим і теперішнім, історією і населенням, а й ухитрилися друкувати рецензії на твори неіснуючих письменників, ба більше — видати книжки з тими рецензіями. Та й навіть у Герберта Честертона водився гріх — поруч із рецензіями на реальні твори реальних письменників виявилися кілька на творчість письменників неіснуючих. А Антоніо Мачадо… І менш відомий Мігель Ернандес… Мали свої вигадані країни. Щось подібне я читав про Мішеля Батая і Курціо Малапарте, Кароля Бартека… Та зрештою, чого я виправдовуюся… Кожен може дати яку хоче оцінку й моїй вигадці, моїй країні, й мені. Я не рівняю себе ні до Борхеса, ні до Лема, ні Песоа, ні Мачадо. Просто констатую — й інші, відоміші, цим грішили. Заради чого це робилося, вже їх не можна запитати. Підозрюю, що це найвищий прояв художньої творчості, так би мовити, творчість у квадраті.

Я хіба можу похвалитися (або засвідчити персональний найбільший «здвиг»), бо, здається, єдиний, чия вигадана країна має конкретне місце розташування на карті. Навіть зафіксована у тому зіпсованому атласі, не раз намальована окремо і детально. Звичайно, я усвідомлюю, що між Албанією і Грецією ніякої зайвої країни нема. Але ж як приємно уявляти, що вона є таки, хоча б у моїй уяві!

Якось під час написання одного з романів я зайшов у глухий кут. Сюжет мав розвиватися, був спланований, я знав, як має бути далі, а не писалося, хоч ти плач. Бо підсвідомо відчував — не те, треба інакше, але як?.. Щоб розвіятись, я почав думати про Екримію, у черговий раз помандрував її горами і долинами, спинився на березі річки. Побачив і пейзаж, що його вигадав, і зайшов за он ту гору. А вернувшись на те реальне місце, у якому перебував, раптом мало не вигукнув: «Еврика!» Мені захотілося писати далі, а головне — я знав як. Як вирішити ситуацію, над якою стільки промучився. Глухий кут розламався й став стежкою. Доріжкою. Дорогою.

Звідтоді уявні мандрівки допомагають у творчості, а не тільки під час безсоння, поїздок на далекі відстані в маршрутках чи в поїздах. Екримія послала свій імпульс. І мені вона потрібна як один з виявів уяви. Мабуть, таки потрібна, якщо вона є.

Іноді я думаю, що варто було б написати книжку про Екримію, її історію, теперішнє, її літературу й розвиток у вже демократичні часи… До речі, у постсоціалістичний час лідер тамтешніх дисидентів Гортіол Чартіонр був єдиний, хто відмовився стати президентом. Лишився самим собою. У книжці я розповів би і про Емтідіфіна, який очолював боротьбу праекримійців проти римських загарбників, про князя Вазокла, котрий вперто творив середньовічну екримійську державу, іншого князя, Матеша Чорного, який боровся з турками, про борця за незалежність Екримії і творця новітньої Екримії Томіфла Левчотана. Про малого «екримійського Сталіна» Іона Гручевста, його наступників, тих же Куяло, Хаяндера, а ще Новуаршача і Буертоса. А головне — про творчість екримійських прозаїків і поетів — від творців новітньої екримійської літератури Теретіна Тремтіало, Фертора Шафо і Альфіро Сербенерна (у нього є, до речі, серед інших творів роман «Матеш Чорний») до більш сучасних Мангарда Кабастерна, Арнста Франельсіна, Честа Олетсандріна, Арнме Теосандрейна, Лене Тоартеша