Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

з голландськими поселенцями бурами, потім — з англійцями. Нині їхня мова одна з державних у Південній Африці. Але був у їхній історії один факт, який співзвучний мені і викликає в мене захоплення. Російський гуморист Михайло Жванецький, родом одесит, який не побоявся підтримати Україну в її скрутні часи протистояння з путінською Росією, якось сказав: «Я забобонний, як зулус». Зулуси справді мають багато забобонів і повір’їв, але щодо одного забобону, властивого європейцям, виявилися у своїй простоті мудрішими.

Це трапилося тоді, коли англійці відкрили в новій колонії багаті родовища алмазів, знамениті алмазні жили… Збудували шахти. На них потрібна була дешева робоча сила. Ну а під рукою були ті ж зулуси. Та вони, довідавшись, що тут добуватимуть, категорично відмовилися лізти під землю і в кар’єри… Їм пояснювали, які цінні камінці з цієї породи виготовлятимуть, навіть демонстрували вже огранені з тих алмазів блискучі коштовні діаманти. Сказали, що збільшать плату за роботу. Спробували силою загнати в копальні. Нічого не допомагало.

Коли ж показали камінці й пояснили, які вони коштовні, що за один такий камінець можна купити велике стадо корів і великі масиви землі, зулуси взагалі вирішили, що білі пани з них глузують. За цей камінь, хай і блискучий, можна віддати цілий коров’ячий гурт? Та він і однієї телички не вартий! Он скільки такого добра валяється під ногами.

І тоді… тоді один з хитрих інженерів збрехав, що ці камінці мають ще одну, найважливішу властивість. Вони виліковують білих людей від вельми небезпечних хвороб. Коли їх прикласти до тіла білої людини, вона стає бадьорішою, сильнішою. Зулуси це зрозуміли, вони згодилися — так, ці камінці корисні. І полізли в шахти.

Ну як, скажіть, не полюбити такий народ?!

Ті довгоногі білявки, котрі виспівують, що, мовляв, найкращі друзі дівчат — це діаманти, звичайно, не знають про зулуське прислів’я: «Вітер, який дме з пустелі, ніколи не принесе солі з морської води». І хай спробує багач, у сейфі якого десятки, а може, й сотні великих діамантів із дуже звучними і знаменитими назвами, вилікуватися ними від якоїсь хвороби. Мені можуть заперечити, що за такий камінчик можна купити і лікаря, і ліків, але ж самі діаманти не лікують. Ті, хто обдурював довірливих і чулих до чужого горя зулусів, були ще забобоннішими, ніж ці африканці. Світ хитко тримається на забобонах і умовностях.

Але добре, що зулуси, як і бушмени, не знають, що якийсь редактор їх викреслив. Зате вони досі знають і ще багато століть знатимуть, як хрускотить на зубах пісок з пустелі, що приносить вільний вітер, і який смак морської солі на межі двох великих океанів. І вони вірять, що блискучі камінці здатні вилікувати від небезпечних хвороб. А інакше для чого вони?! Для намиста в них є набагато гарніші.

Шкода Екримію

Коли я помру, разом зі мною зникне ціла країна. Ні, я маю на увазі не те, що зі смертю кожної людини, гасне, зникає навіть не країна, цілий Всесвіт. Великий духовний особистісний Всесвіт, що є в кожному з нас, навіть в останньому безхатькові, не кажучи вже про вчених чи письменників і мудрих сільських дідусів та бабусь…

Я кажу про конкретну країну, яка з’явилася на світ Божий восени 1963 року. Я пішов тієї осені до шостого класу. Наша згоранська школа от-от мала стати середньою. Не знаю, як там тепер, але тоді, у першій половині знаменитих 60-х років ХХ століття, шестикласники серед інших предметів замість «Фізичної географії», яку вивчали в п’ятому класі, почали вивчати «Економічну географію». І першою була географія так званих країн народної демократії, або соціалістичних країн Європи. Пам’ятаю, що їх було цілих вісім. І після вивчення економіки і політичного устрою отих соцкраїн вчителька звеліла вдома коротко виписати характеристики цих держав — вказати територію, площу, що і де вирощують та виробляють, а заодно, хто там у Польщі, Чехословаччині, Болгарії і т. ін. перший секретар ЦК тамтешньої компартії й глава уряду. Це запам’яталося мені так детально тому, що призвело до народження цілої країни. Ще пам’ятаю: тоді якраз на городах через вулицю від нашої хати копали буряки — починався, як потім виявилося, останній рік правління, про що звісно ніхто не знав, Хрущова, як у селі казали, лисого Микитки, Хруща, кукурузника. І «Хрущ» у шалі своїх реформ повелів зменшити городи, борючись так з приватно-власницькими інстинктами селян-колгоспників: нащо їм ті городи, як менш ніж за двадцять літ вони мали жити при комунізмі, як і всі в СРСР.

Відверто кажучи, те переписування мені швидко набридло. Може, тому, а може, з почуття якогось внутрішнього протесту чи такого собі хуліганства, закінчивши перепис останньої з країн, здається, Югославії, я раптом взявся описувати неіснуючу країну — Екримську Народну Республіку. Не знаю, чому її так назвав, може асоціювалася з Кримом. Всього, що написав, не пам’ятаю, тільки те, що вирощують в Екримії у долинах пшеницю, ячмінь і виноград, добувають кам’яне вугілля, а також нафту і газ, є машинобудівна і електротехнічна промисловість, а столиця тієї Екримії — невелике місто Пенз. Поділялася та народна республіка на сім округів, а правила в ній Екримська Соціалістична Народна партія (мабуть, за аналогією з тодішньою НДР, де була Соціалістична єдина партія Німеччини) і перший секретар її ЦК, а заодно й голова ради міністрів, мав чудернацьке ім’я й прізвище — Іобтермані Куаяло.

Дописавши, я підступно захихотів і з внутрішнім тремтінням вклав зошит до портфеля. Наступного ранку зошит з домашнім завданням віддав вчительці Ніні Вікторівні і, вже відчуваючи розкаяння за моє дрібне (а може, й не дрібне) хуліганство, став ждати неминучої «двійки» і читання моралі. Ще через тиждень вчителька зошит разом з іншими роботами віддала. І сказала при цьому: «Ну й фантазер ти, виявляється, Володю». Спалахнувши як маків цвіт, я розгорнув зошит. Під зіпсованим моїм хуліганством завданням, на диво, стояла четвірка (тоді була не дванадцяти-, а п’ятибальна система оцінювання), лише текстик «Екримська Народна Республіка» увічнював великий червоний знак питання. З того дня Остапа, як писали класики радянської сатири, і понесло.

Поза уроками, а часом і на якомусь нудному уроці, я став придумувати різні події, які відбувалися в моїй ЕНР (не плутати з ДНР і ЛНР — це був, нагадую, 1963 рік). Монотонні візити і всілякі пленуми мені незабаром набридли, і після кремлівського перевороту та скинення Хрущова я вигадав в Екримії ціле повстання, під час якого тамтешній правитель Іобтермані Куаяло був убитий, а його найближчий соратник, голова президії Національних народних зборів ЕНР Параельо Рітогос, тяжко поранений і незабаром теж благополучно віддав Богові душу.

До влади в Екримії прийшов такий собі авантюрист Мохтамен Хаяндер, який за прикладом Китаю й Албанії порвав братерські стосунки з СРСР і взявся облаштовувати свій персональний культ особи. Ні, як ви, можливо, подумали, дах у мене не поїхав. Принаймні зовні. Я