Оксана Лущевська - Інший дім

увімкнув відео й примостився для розмови з мамою. Тато завмер, бо все це відбулося миттєво.

— Анько! — дядько замахав руками. — Анько, ми тут!

Поля відвернулася. Мамі нас, звісно, було видно. Полин синець приховати ніяк не вдалося б, навіть якби ми дуже постаралися.

— Привіт, Анько!

— О, та ти полагодив камеру, Стефане, — спокійно сказала мама. — Як вчасно, — ми помітили, що мама дивилася на Полю і примружувалася. — Чи це нова?

— А що, вона ламалася? — дядько здивувався. — Значить, Анько, я її полагодив. Так, я можу! — він тішився. — Чи це нова? — перевів погляд на нас.

— Нова, — збрехав я.

Тато стояв біля дверей як укопаний. Він жодного разу не виходив на зв’язок із мамою, відколи дізнався про їхні з Едом стосунки. Я бачив, як тато став смикати футболку, поправляти окуляри, потім він їх зовсім зняв і поклав на журнальний столик. Провів рукою по лисині. Відійшов убік.

Ситуація видавалася аж надто напруженою.

Поля набралася сміливості, підійшла до дядька й нагнулася просто в камеру.

— У нас стався кінець світу, мам, — різко сказала вона.

Ми з батьком переглянулися.

— Бач, жартує, Анько, твоя мала, — дядько свого співав. — Ти до нас не скоро? У тебе там своє. Так і має бути, життя воно таке: кожному своє...

— Так, Стефане, — кивнула мама. — Але, Полю, що ти маєш на увазі? Ми вже здається обговорили цю дурницю з кінцем... Що це ти кажеш, пташко? Що знову? — мамине обличчя стало серйознішим. — І що то?... — вона примружилася. Потім махнула рукою і прикрила двері в ту невеличку світлу кімнату, що ­виднілася нам з її камери. (Мабуть, не хотіла, щоб Ед бачив увесь цей бедлам.)

— Що то за?.. Синець? Що це значить, Вікторе? — вона сердито й холодно поглянула на батька.

— Це значить, Анно, — він зробив крок уперед, так, наче мама була не на іншому кінці світу, — це значить, що вони ростуть, змінюються, що їхнє життя йде своїм ходом... — батько наблизився до Полі. — От що це значить, Анно.

— Але синець, Вікторе? Що це?

Поля сховала обличчя в долоні.

— А, заживе, заживе, Анько, — дядько Стефан закивав головою, як індик. — У мене ось синець, ось, — він став закочувати рукава, демонструючи свої дрібні синці. — Ось...

— Я прошу пояснити, Вікторе, — мама увімкнула свій особливий тон, яким розмовляла останнім часом з батьком і озирнувся, чи двері були зачинені. — Що це все означає?

Тато глянув на мене й кивнув. Я зрозумів, що він хотів, щоб ми вийшли.

— Йдемо, дя, йдемо, — я смикнув дядька за плече. — М’яча тобі покажу.

— Якого? — дядько колись любив баскетбол, доки з ним не трапилася та неприємна ситуація.

— Нового.

— Анько, ти нового м’яча бачила? — він ледь під­вівся. — Бачила, ні?

— Не бачила, Стефане, ні, — відрізала мама, не зводячи примружених очей з батька.

— Ні? Не бачила? А я піду подивлюся, — він ще заглядав у камеру. — Ти, Анько, за нас не бійся. Ми тут проживемо. Бувай здорова. Хай буде тобі добре.

— Того ж і тобі, Стефане, — її погляд усе ще був прикутий до тата.

Ми з Полею причинили за собою двері, дістали нового м’яча й узялися розважати дядька, як малого хлопчика. Хоча насправді нам було не до розваг.

Із кімнати долинали голоси батьків. Вони розмовляли на підвищених тонах. Тато переказав мамі все, як було. Брехати він не вмів. Він завжди був щирий. Голоси лунали то окремо, то водночас. Батьки сперечалися. Ми ввімкнули телик. Дядько втулився очима в екран.

Згодом стало трохи тихіше. Я знаю, Поля, як і я, розуміла, що сподіватися на те, що батьки помиряться, було марно. Надто велика відстань була між ними. І в прямому, і в переносному значенні.

— Ну що? — перепитали ми, коли тато відчинив двері.

— Йди, Полю, вона щось там тобі хотіла наказати: про речі, про документи...

— А я?

— Ти, Тьомо, теж піди поговори з м... мм... матір... мамою.

Мама не поверталася до розмови про синець і про інші події. Та ми бачили, що в її очах бриніли сльози.

— Все буде добре, — це перше, що промовила вона. — Полю, ти зараз до нас, бо вже маєш візу, а потім, Тьомо, — вона хотіла усміхнутися до мене, а натомість скривилася, — ми всі до тебе. Хоча не відразу з Полею, ні. Але трошки згодом. Ага?

— Не переживай, мам, — мені стало її шкода. Вона була дуже виснажена цією розмовою.

— То що, збирайся, пташко Полю? Тьомо, допоможи їй, — мама продовжувала кривити губи, я знав, що коли ми припинимо розмовляти, вона залишиться зі своїми почуттями сама. Знав, що вона не розкаже Едові про все це. — Давайте, збирайтеся, збирайтеся... Цілую, пташки, — мама вимкнулася.

Поля дивилася в стелю.

— Полю, чуєш, кажуть, коли чогось дуже хочеться, то воно збувається, — я пригорнув її. — Але я переконався, що коли чогось не хочеш, то воно теж збувається. От ти хотіла полетіти до мами, Поль?

— Угу.

— А я ні.

— Ні? Зовсім ні?!

— Трохи ні.

— Як це «трохи ні»? Ти за нею не скучив?

— Скучив.

— То як це — трохи?

— Мені не хотілося лишати все...

— Аліну? — перебила Поля.

— Ну, — я не міг не погодитися.

— Та й гра скоро, Поль, — продовжив я. — Треба віді­гратися, га?

— Мабуть.

Поля взяла коробку з листівками, почала перекладати їх одна на одну.

— Ти ні крихти не жалкуєш, що не побачиш все це?

Сестра по черзі підіймала листівки з краєвидами Піттсбурга: широчезний музей імені Ендрю Карнегі, бібліотека з невеличкими шовковицями біля входу, музей «короля» поп-арту Енді Воргола, куполоподібний ботанічний сад, панорама університету Піт­тсбурга, гостроноса Кафедра Науки... І купа динозаврів! Мама навіть навмисне надіслала нам листівки, які колись зібрав Ед. 2003 року до Піттсбурга привозили колекцію зі ста динозаврів. Яких тільки видів не повигадували!... Урбаністичний динозавр, помальований графіті; динозавр, зроблений із сміттєвих відходів; динозавр у костюмі вболівальників футбольної команди «Стілерс»; навіть динозавр у костюмі дантиста... Ед не зібрав колекцію зі ста, але йому вдалося сфотографувати близько сімдесяти.

— Не жалкуєш? — Поля перебирала листівки по другому колу.

— Трішечки, — усміхнувся я. — Ти повернешся і все мені розкажеш.

Поля

30 Трав, 2011

На канікули

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Дівчата і хлопці! Хоча відповідають