Оксана Лущевська - Інший дім

здавалося, що винесе мізки. Скажіть, невже це любов? Будь ласка, діліться своїми ідеями, досвідом, думками.

До речі, годину тому мій брат пішов на побачення... То любов це, чи як?

Артем

Я ніколи нікого не запрошував на побачення, та після нашої вечері (чи пізнього обіду), який зорганізував батько, мені не хотілося, щоб Аліна йшла додому сама. Федот і Жека добиралися своїм ходом, бо їм ще треба було зайти в спортмагазин за м’ячем.

Батько знову викликав таксі, і ми підвезли Аліну додому. Щойно Аліна вийшла з автівки, я повернувся до батька:

— Тат, як думаєш, яке воно, ідеальне побачення?

— Такого не буває.

— У вас із м... мамою не було?

— З мамою... — смикнулася його брова. — Вона мене не помічала, доки я її не перехопив на вулиці, щоб допомогти піднести торбу. Горда була ваша мама. Але якось так помаленьку, помаленьку...

— О, так, — Аліна вже зайшла в під’їзд. І торби в неї не було. — І що? І все? Що помаленьку?

— Після того, як я їй допоміг, ми гуляли містом. Багато розмовляли. Словом, романтикааа, — видихнув він.

Поля витріщилася на нас.

— Містом?

— Ми спочатку під’їхали на Хрещатик, а потім пішли до парку Слави... Десь так було, — тато наморщив чоло, — романтично, кажу. Мм... мамі вашій сподобалося.

Я знав, що Аліна вже увійшла до квартири. Таксист поглядав на нас. Поля тицяла пальцем на під’їзд.

— Їдемо? Ні? — запитав таксист.

— Може, запитати її, — кинув я батькові. — Про місто.

— Про місто?

— Про прогулянку, — поправила Поля.

Вона усміхалася й хитро дивилася на мене.

Я набрав Алінин номер.

— Ви ще не поїхали? Ви тут? — визирнула вона з вік­на, тримаючи телефон. — Щось забули?

— Ти маєш час? — мені було соромно, і я вийшов з таксі. — Пройтися містом?

— Містом?

— Погуляти.

— Маю!

Тато кивнув таксистові. Поля вишкірилася крізь скло. Розумна в мене сестра. Та мені справді більше не хотілося чути від них порад.

Ми з Аліною доїхали автобусом до метро, потім до Хрещатика. Далі, як батько й казав, повільно пішли вперед, вперед, вперед...

Аліна розповідала про своїх батьків, про їхні ­захоплення. Вони колекціонували багато цікавих речей. Її тато розпочав колекціонування ще до того, як зустрів її маму. Марки, альбоми, рідкісні зображення... У мами — колекція кактусів... Аліна вела своє... А я... Я дивився на неї. На її обличчя. Бліде. Красивеобличчя.

— Кактуси квітнуть рідко, — розповідала Аліна. — Один розцвів нещодавно. Трохи схожий на орхідею. Хочеш — покажу? Чи тобі, може, нецікаво про кактуси?

— Цікаво, — відповів я, думаючи про те, що ніколи не помічав, як рожевіють її щоки. Ніколи не зауважував, як швидко вона говорить і якими великими стають її очі від захоплення.

Увійшовши до парку, ми на мить вмовкли.

— Краса, правда?! — вигукнула Аліна, показуючи рукою на дзвіниці, на Дніпро, на розквітлі дерева.

В її очах відбивалося небо, зелень, сяйво води. Мені хотілося торкнутися рукою її обличчя.

— Гарно-о, — видихнула Аліна. — Це моє улюблене місце...

— Гарно-о, — повторив за нею я.

Я ніколи не думав про моє улюблене місце в Києві. На Троєщині я любив пляж біля озера Чорторий. Ми їздили й до інших пляжів, але цей я любив, бо доб­ре знав. Бо батько змалечку возив нас із Полею туди. Та до чого це зараз? Я стояв біля Аліни плече в плече. Я відчував її тепло.

Вона раптом притулилася до мене.

— Мені подобається он той будинок, — тицьнула вона пальцем вдаль. — А тобі?

— Мені теж, — я нарешті торкнувся її плеча й відчув, як кров прилинула до щік. Аліна підвела на мене очі.

— Артеме, а надовго ти до Штатів? — випалила вона.

— Ні.

— Я вже уявляю, як ти повернешся, — ще швидше сказала Аліна.

— І я....

Коли ми йшли додому, сонце вже сіло. Приємні теплі сутінки огорнули Троєщину. Аліна зітхала, час від часу відкидала пасмо волосся назад.

Аліна мовчала. І я мовчав.

Останнім часом я став помічати: коли людям щось тяжке крутиться на язиці, вони навмисне притримують слова.

Мені було легко з Аліною. Мені не хотілося бути без неї. Особливо тепер, після цієї прогулянки.

Поля

Артем не отримав візи! Артем не отримав візи!

Вранці, коли треба було збиратися до посольства, подзвонили з міліції. Виявилося, що міліціонери ще не заповнили якогось там бланку. Татові й Артему знову треба було йти туди. Перенести — неможливо. А як же посольство?

До цієї миті я трималася, як стійкий олов’яний солдатик. Але це вже занадто! Занадто! Я переживала через «кінець світу», навіть не передбачаючи того, що насправді трапилося. Чим це — не кінець?

Візу отримала лише я. Я лечу до Америки, а мій брат залишається. Хіба я хотіла без нього летіти?

Мама скоро вийде в скайп. Що їй казати? Хоч би Ед не був із нею поряд. Хоч би...

Артем

Давно до нас не приходив дядько Стефан. Мабуть, у нього було все більш-менш нормально. Він забуває про тата, коли йому не треба ін’єкцій чи коли є що випити. Утім, коли йому щось треба, він знову приходить.

Ось і перед самим маминим дзвінком дядько Стефан увійшов просто до нашої кімнати, сів на ліжко й став придивлятися до комп’ютера. З усіх боків обнишпорив, потім ухопився за мікрофон. Видно було, що він уже десь непогано хильнув.

— Що, Америка на дроті? — він розглядав мікрофона й говорив, ніби артист, який от-от розпочне співати пісню. — Анно, не чути! — крикнув він. — Нечути!

— Краще б ви, дя, до кухні пішли, — сказала Поля.

— Але Аньки не чути, — розгублено повторив дядько Стефан.

— Та ж вона ще не телефонувала, — не втримався я й хотів було видерти мікрофон з його рук.

— Ходімо, ходімо, — батько торкнув брата за лікоть, підштовхуючи його. — Йдемо, Стьопо.

Почувши тата, дядько слухняно встав з ліжка й вже майже вийшов за поріг, як мама з’явилася ­у скайпі. Комп’ютерний писк змусив його зупинитися. Він розплився в усмішці, як дитина. Розвів руками.

— А ось і Анька! — кинувся до столу й зайняв місце на стільці. — Вмикайте мене! Вмикайте! — взяв камеру так, наче він щодня по скайпу говорив.

Ми з Полею не знали, як реагувати. Я звик думати, що дядько трохи несповна розуму. Та він нас украй здивував, коли нараз