Віталій - Хранителі межі. Книга 1: Відлуння минулого., Віталій

Розділ 10. Епілог.

Повернення на поверхню було схоже на вихід із глибокого, кошмарного сну. Сіре, морозне повітря Києва, що просочилося запахом вихлопних газів і опалого листя, здавалося нестерпно звичайним після вогкості та моторошної тиші підземелля. Олег Морозов, Оксана Шевчук та Михайло Діденко виповзли з тунелю виснажені, але живі. Їхні обличчя були вкриті сажею та брудом, одяг промок, а в очах кожного застигла тінь пережитого жаху, що ніколи не зітреться. Олег відчував, як кожен м'яз його тіла болить, але набагато сильнішим був біль у душі – біль від усвідомлення того, що світ, який він знав, розсипався на порох.

Жертви, що були знайдені на березі підземної водойми – археолог, Марія та інші, чиї імена були забуті, – були вже виведені нагору. Їхні погляди були порожніми, а обличчя – блідими, але в їхніх очах не було ані жаху, ані пам'яті. Вони були розгублені, наче щойно прокинулися від глибокого сну. Поліція, що прибула на місце, звичайно ж, вважала це масовим психозом або дією невідомого газу, що витік з колектора. Олег чув, як полковник Ковальчук давав вказівки криміналістам відправити зразки води та повітря на аналіз, впевнений, що знайдуть звичайне, "наукове" пояснення. Він бачив, як поліцейські фіксують місця, шукають логічні сліди. Але слідів не було, крім загадкових кристалів, які були відправлені в лабораторію.

— Ніхто з них нічого не пам'ятає, — Катя, яка вже була на місці, сказала Олегу, її голос був схвильованим. — Вони просто кажуть, що пішли погуляти і раптом прокинулися тут. Це… це дуже дивно. Навіть для мене.

Олег кивнув. Він розумів, що нікому не може розповісти правду. Його б просто не зрозуміли. Його б відправили на обстеження, а потім – у лікарню для душевнохворих. Як пояснити Русалок, Озерну Пані, амулет, магію Михайла? Це було за межею людського розуміння, за межею того, що могли прийняти "нормальні" люди. Він відчув тягар цієї таємниці, що, немов невидима стіна, відділяла його від звичайного світу. Тепер він був один, у своєму новому, лякаючому знанні.

Михайло, з його спокійним, майже відчуженим виразом обличчя, зник так само непомітно, як і з'явився. Лише Оксана залишилася поруч, її погляд був сповнений розуміння і співчуття.

— Тепер ти знаєш, Олег, — прошепотіла вона. — Тепер ти бачиш.

Кілька тижнів після подій у підземеллі Олег намагався повернутися до звичного життя. Він знову поринув у роботу, намагаючись знайти розраду у рутині. Але все було по-іншому. Кожен звук міста, кожен відблиск світла, кожна тінь здавалася тепер наповненою прихованим змістом. Його "Око Хранителя" вже не вимикалося. Він бачив ледь помітні аури навколо людей, відчував енергетичні сліди на вулицях, чув тихий шепіт невідомих сутностей у нічній тиші Києва. Це було виснажливо.

Одного вечора, сидячи у себе в кабінеті, перебираючи папери, Олег відчув, як до нього підійшла Катя.

— Олег, — сказала вона, її голос був м'яким. — Ти останнім часом… дивний. Але дивно ефективний.

Олег підняв на неї погляд.

— Про що ти?

— Ну, ці справи, — вона кивнула на стос паперів, пов'язаних зі зникненнями. — Ковальчук каже, що це масовий психоз. Але ти… ти був єдиним, хто наполягав, що це щось інше. І щось… знайшов. Ти повернув їх. І ця справа, яку ми вважали безнадійною, розкрита.

Олег зітхнув. — Просто… інтуїція. Вона була на межі. Я просто відчув, де їх шукати.

Катя примружилася, її погляд був уважним.

— Інтуїція? Твоя "інтуїція" останнім часом занадто точна, Олег. Ти став бачити те, чого не бачать інші. Я не знаю, що це, але я… я починаю тобі довіряти. Навіть якщо це звучить абсурдно.

Олег подивився на неї. Вона була скептиком, як і він сам колись. Але її слова… її довіра… Це було важливо. Це означало, що він не зовсім один.

— Дякую, Катю, — тихо промовив він.

Його зустрічі з Оксаною стали регулярними. Вони сиділи в тихому кафе, де вона розкладала свої старі фоліанти, або в його квартирі, де він намагався осягнути нові знання.

— Це лише початок, Олег, — сказала Оксана одного вечора, розглядаючи стародавню карту Києва, де були позначені місця сили. — Світ змінився для тебе безповоротно. Ти більше не можеш бути просто поліцейським. Ти тепер Хранитель Межі.

Олег здригнувся від цих слів. Хранитель Межі. Це звучало надто епічно, надто серйозно.

— Я… я не просив цього, — він відвів погляд. — Я просто хотів розкрити справу.

— Ніхто не просить. Це доля, — Оксана м'яко усміхнулася. — Ти бачиш те, що приховано. Ти можеш захищати світ від невидимої загрози. Це твоя відповідальність.

Він все ще не повністю змирився з цим. У ньому все ще жила та частина, що бажала відкинути це як галюцинації, як наслідки стресу. Але він вже не міг цього зробити. Докази були надто реальними. Він бачив. Він відчував.

Зрідка Михайло з'являвся, завжди несподівано. Одного разу він завітав до Олега в кабінет, коли той працював над черговим "логічним" звітом. Михайло поклав на стіл невеликий, потемнілий від часу камінь. Це був амулет, який він вихопив у Озерної Пані. Він був холодним, не світився. Його сила була зв'язана.

— Це був лише один з багатьох, капітане, — промовив Михайло, його очі блиснули, як зелені кристали. Його слова були загадковими, і Олег ледь розумів їх, ніби Михайло говорив старою, майже забутою мовою, яку Олег інтуїтивно вловлював, незважаючи на її незрозумілість. — Київ, він глибокий. І під його вулицями ховається безліч інших таємниць. Інших. Вони дрімають. Але коли вони прокинуться…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍