MissStory - Пісок і вино, MissStory

Розділ 21 Тиша між двома серцями

— Що ти сказала?! — Ізабель підвелася з крісла, наче її вдарили.

Служниця, що принесла новину, відступила крок назад.

— Пані, я лише переказала… Аміра чекає дитину. Від того мавра. І вона більше не бачиться з Дієго.

Ізабель повільно опустилася назад. На її обличчі спершу застигло здивування, потім — полегшення. Вона довго сиділа мовчки, дивлячись крізь вікно, де заходило сонце. Її руки стискали шовкову хустку, якою вона колись витирала сльози після зустрічей з ним.

— Отже… вона його покинула. — У голосі прорізалась мрія. — Він повернеться до мене. Я зачекаю. Він не може бути без мене.

Але дні йшли, а Дієго не повертався.

Навпаки — він мовчав, зник з її життя, зник з життя всіх.

Він став тінню того, ким був колись.

Дієго поринув у службу. Його серце, розірване від болю, він сховав за залізною дисципліною.

Тепер казарми стали його домом, а шабля — єдиним другом.

Він почав тренувати курсантів з подвійною суворістю. Його накази були чіткі, жорсткі, без місця для компромісу. В погляді — холод. В голосі — крига. У діях — блискавка.

Командири помітили. Хтось захоплювався. Хтось боявся.

Але всі погоджувались в одному: Дієго де Рохас став воїном, якому не було рівних.

Він швидко отримав нове звання. Вплив зростав.

Ізабель стежила. Спостерігала здалеку. Сподівалась. Але він більше не переступав її поріг. Не дивився в її бік.

Аміра ж тим часом готувалася до народження дитини.

В її оселі панувала тиха радість. Матір вправно розкладала дитячі пелюшки, Жасмін приходила частіше, Хасан лагодив двері та вікна, ніби хотів зміцнити не тільки дім, а й їхню сім’ю..

В той час оголосили капітуляції Гранади

Католицькі монархи пообіцяли:

 Дозвіл мусульманам зберігати свою віру, мечеті та закони шаріату;  Гарантії особистої безпеки, свободи мови, звичаїв і майна; Право залишитися в місті або залишити його з усім майном.

Хасан  більше не був у розшуку

Про це дізналися випадково. Хтось пошепки передав новину.

Аміра знала, хто посприяв що за Хасана забули. Всих заворушників повстання вже давно не бачили в місті. Не питала. Просто притисла долоню до грудей, де ще жевріло одне-єдине ім’я.

Вона вже не плакала за Дієго.

Життя текло, як ріка. Спокійно, розмірено. Але іноді, коли вітер приносив запах лаванди, або коли вона бачила на горизонті вершника в тіні, її серце стискалося.

Вона не знала, що він бачив її.

Кілька разів. Здалеку. Непомітно.

І що кожного разу він зупиняв подих, коли її погляд майже торкався його.

Але не наважувався наблизитись.

Бо пообіцяв собі: якщо вона щаслива — він більше не стане для неї бурею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍