Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Минув рік.

У маленькому містечку на околиці світу світанки більше не пахли страхом. Тіні розчинились у світлі. Орден Тіні зник — принаймні, так вірили ті, хто вижив.

Соня сиділа на лавці перед старою бібліотекою. Тепер тут була школа для тих, хто вмів бачити більше. Дітей вчили не лише науці, а й довірі, хоробрості, вірності собі.

Вона відкрила блокнот — старий, потертий. На першій сторінці було написано:«Світло приходить тоді, коли навіть серце втомилось шукати його».

— Давно не бачились, викладачко, — промовив знайомий голос позаду.

Соня не озиралась — вона знала.

— Данило Олександрович. Ви запізнилися на урок на цілий рік.

— Я просто хотів побачити, як далеко ти зайдеш сама, — його усмішка ледь торкнулася куточків губ, — І не здивований.

Вона підняла погляд. Її очі — теплі, глибокі — більше не мали того болю. Тільки сила.

— Тепер ми йдемо разом? — запитала вона тихо.

Він сів поруч, торкнувся її руки.

— Завжди.

У небі пролітали птахи. Світло заливало дах бібліотеки.

І навіть якщо десь, у темних глибинах світу, ще залишилися ті, хто не згоден із світлом

— Соня вже не була сама.