Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Соня стояла біля вікна старої кімнати, куди їх поселили після повернення з бази Ордена Тіні. Її пальці обережно торкалися маленького кулону — срібна підвіска з вигравіруваним символом вічності. Подарунок Данила Олександровича. Вона носила його всі ці роки — навіть тоді, коли серце билося від гніву, страху, сумнівів.

— І чому ти так вперто з'являєшся в моїй голові? — прошепотіла вона, дивлячись у вечірню тінь, — Мабуть, тому що… я досі не навчилася тебе відпускати.

Двері лишалися прочиненими — вона цього не помітила.

На порозі стояв він.

Данил.

Його погляд був напружений, але в ньому палала щось інше — м’якість. Надія. Він зробив крок уперед, і дерев’яна підлога скрипнула.

Соня здригнулася й різко обернулась. Її очі широко розкрилися, коли вона побачила його.

— Ти… — видихнула вона.

— Я не думав, що ти ще пам’ятаєш… — його голос був низьким, але тремтів.

Вона мовчала. А потім повільно простягнула кулон уперед, ніби доказ, ніби вибачення.

— Пам’ятаю. І носила. Завжди.

Він підійшов ближче, їхні погляди зустрілися. Секунди тягнулися, як вічність. А потім — без зайвих слів — він обійняв її. Її руки тремтіли, коли вона торкнулась його спини. Все, що було в серці, вихлюпнулося в цей дотик: біль, спогади, надії, любов.

Тієї ночі не було війни. Не було Ордену. Не було страху.

Була тільки вона.

І він.