Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Телефон завибрував знову, вже вп’яте за останні хвилини. Пропущені дзвінки. Чотири. Потім п’ятий. Його ім’я спалахувало на екрані, відливаючи зловісним червоним. Соня піднесла руку до скроні.

Розділ 1

Ніч повільно опускалася на Київ, обіймаючи місто своїми холодними обіймами. Соня сиділа на своєму ліжку, вдивляючись у мерехтіння екрану телефону. Кожне повідомлення від Дмитра Олеговича впивалося в неї, як крижаний осколок, роз'їдаючи спокій, якого й так майже не лишилося. Година була пізня – 21:10, але для нього час не мав значення, коли йшлося про неї.

Телефон завибрував знову, вже вп’яте за останні хвилини. Пропущені дзвінки. Чотири. Потім п’ятий. Його ім’я спалахувало на екрані, відливаючи зловісним червоним. Соня піднесла руку до скроні. Голова пульсувала, наче там билася зграя диких птахів. Вона знала, що станеться, якщо не візьме слухавку.

Знайомство з Дмитром Олеговичем – її викладачем історії – перетворилося на пастку, з якої не було видно виходу.Він дзвонив. Знову і знову.

"Соня, чому ти не береш слухавку?"– прийшло повідомлення, його слова горіли гнівом крізь чорний фон екрану.

"Дмитре Олеговичу, може досить?"

– написала вона, відчуваючи, як тремтять пальці. Кожне слово, кинуте йому у відповідь, вимагало неймовірних зусиль. Вона знала, що це не допоможе. Він не зупиниться.

"У мене немає настрою з вами розмовляти," – додала Соня, намагаючись надати своєму повідомленню холодної рішучості, хоча всередині її шлунок скрутило у вузол.

На мить настала тиша. Коротка, обманлива. Потім з’явилося нове повідомлення, пронизане образою, майже дитячою:"Ну так, вибач, що заважаю гуляти. Добре, я тебе зрозумів. Гуляй з ним, але не забувай, що я тебе бачив. Я не можу повірити, скільки в мені зараз емоцій."

Соня здригнулася."Я тебе бачив". Що він мав на увазі? Це було не вперше, коли він робив такі заяви. Він стежив за нею. Вона це відчувала, ця постійна присутність, невидимі очі на спині.

Але "бачив"? Де?

"Кого? Кого бачили? Я вдома,"– її відповідь була швидкою, майже панічною. Страх, холодний і в'язкий, стиснув горло.

Він перетнув межу. Знову.Він не відповідав відразу. Ця пауза була ще гіршою, ніж його гнівні випади.Мозок Соні лихоманково шукав пояснення, виправдання, спосіб розвіяти його параною. Але вона знала, що це марно. Його ревнощі були ірраціональними, всеохоплюючими.

Нарешті, повідомлення з’явилося."Я бачив тебе з ним."

Її серце пропустило удар."Досить, Соню, ти просто собі не можеш уявити, як я на вас злий. Я йому всі кістки переламаю. І я не жартую."

Він бачив. Бачив її з Артемом.

З тим хлопцем, з яким вони мали працювати над спільним проєктом. Ніяких побачень. Ніяких секретів. Лише короткі зустрічі в університеті, у коридорах, аби обговорити деталі.А він... Він перетворив це на трагедію.

"Я вдома!!!" – вона написала, з останніх сил чіпляючись за власну правду.

"Я вас бачив. Не треба цього заперечувати." Його слова були твердими, безкомпромісними. Уява Соні малювала його обличчя – напружене, зціплені зуби, очі, сповнені люті.

"Бачили? Де ви мене з ним бачили?" – вона відчайдушно намагалася зрозуміти, де міг статися цей "інцидент".

Соня заплющила очі. Так, вона переходила дорогу сьогодні ввечері. Після останньої пари, разом з Артемом, вони обговорювали завдання. Це було так невинно, так буденно. Але в його спотвореному світі це стало доказом зради.Телефон знову засвітився."Коли це було?" – він питав. "15хвилин тому. Я вас бачив! Візьми слухавку! Я зараз же за тобою приїду!"

Паніка охопила її. Приїде? До її дому? Це був би новий рівень його контролю. "Я вдома, Дмитре Олеговичу,заспокойтеся, будь ласка," – вона намагалася звучати спокійно, але її голос тремтів, навіть у її власній голові.

"Ні, все, я їду. Чекай біля магніту на Бульварній."Магазин "Магніт" на Бульварній. Це було всього за кілька кварталів від її будинку.Це було всього за кілька кварталів від її будинку. Він знав, де вона живе. Він знав її маршрути. Він знав усе.

"Я вдома." Вона повторювала це, наче заклинання, сподіваючись, що слова створять навколо неї невидимий бар'єр.Але він вже був на шляху. "Я приїду до будинку. Чекай, через 7 хвилин буду. Підійди до вікна, чекай там."

"Чекай там". Ці слова звучали як наказ, як ультиматум. Соня подивилася у вікно. За ним була лише непроглядна темрява.Тіні, які він поширював, проникали навіть у її затишну кімнату. Вона була в пастці. І це був лише початок ночі.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍