Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Соня завмерла біля вікна, хоча серце кричало: не дивись! Вона ніби відчувала його погляд, холодний і нав'язливий, що ковзав по склу, навіть якщо на вулиці ще не було видно жодної машини. В повітрі щось змінилося — гнітюча тиша наповнила кімнату, мов перед бурею. Вона швидко зашторила вікна і відступила назад.

Телефон знову задзвонив. Цього разу дзвінок був довгим, безперервним, мов гудок сирени.

Соня не відповіла. Її пальці бігли по клавіатурі:“Я попрошу, щоб мій тато вийшов до вас. Не лякайте мене, будь ласка.”

Це було брехнею. Тата вдома не було — він поїхав у відрядження ще вчора. Але можливо, страх перед батьком зупинить Дмитра Олеговича, принаймні на цей вечір.

Він відповів миттєво:“Мені не треба з ним говорити. Мені треба з тобою.”

Ті слова змусили Соню похитнутися. Їй хотілося крикнути, вивернути душу комусь, хто зможе її захистити. Але кому? Друзі в курсі лише частини правди, мама вірила, що Дмитро Олегович — “хороший викладач із принципами”.

Телефон знову задзвонив. Вона натиснула "Відхилити". Потім ще раз. І ще. Після восьмого дзвінка у чаті з’явилося повідомлення, яке змертвило її зсередини:“Я вже на Бульварній. 3 хвилини. Якщо тебе не буде — я знайду інший спосіб.”

Вона ковтнула повітря. Її пальці тремтіли, як листя на вітрі. В голові промайнуло лише одне ім’я — Артем. Він був поруч, добрий, завжди помічав її стан. Вона набрала повідомлення:“Артеме, мені страшно. Він приїхав. Я вдома. Допоможи, будь ласка.”

Надіслано.

Мов у відповідь на її благання, знизу почулося гудіння двигуна. Машина. Чорна, з темними вікнами. Фари ненадовго засвітилися під вікном і згасли. Соня затамувала подих.

“Вийди. Я бачу твоє світло в кімнаті,” — повідомлення.Він не жартує. Він тут.

Соня стиснула зуби, стримуючи паніку. Вона не піде. Не послухається. Не цього разу. Але в глибині душі відчувала — якщо не щось змінити просто зараз, ця історія зайде надто далеко.

Телефон знову засвітився. Але це був не він.

Артем:“Я біля тебе. Біля магніту. Його машина стоїть тут. Якщо що — я викличу поліцію.”

У Соні перехопило подих. Світ трохи змінився. Вперше за довгий час вона відчула — вона не одна.

Звернення до читача:Друже,ти тримаєш у руках не просто історію. Це – подих ночі, шепіт тривоги, відлуння почуттів, які не завжди мають вихід. Це книга про страх і силу, про кордони, які хтось переступає без дозволу, і про боротьбу — внутрішню, щоденну, часто невидиму.Соня могла б бути будь-ким — твоєю подругою, сестрою, одногрупницею чи навіть тобою. Вона потрапила в історію, де зло ховається не у містичних темних лісах, а за екраном телефону, у словах, що пронизують душу, і в кроках, які надто близько до дверей.Я прошу тебе читати уважно. Не лише очима, а й серцем.Бо ця історія — не лише про неї. Вона про кожного, хто коли-небудь відчував, що його світ замикається.Але навіть у пітьмі завжди є шанс почути свій власний голос. І вистояти.

Зі світлом —Автор.